Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ»

Багато інших форм інкорпорування не пов'язані з фізіологічними потребами, а отже, не є обмеженими. Праг­нення проковтнути весь світ є змістом настанов спожива­цтва. Споживач — це вічне немовля, яке плачем вимагає соски. Такі патологічні явища, як алкоголізм і наркоманія, з очевидністю підтверджують це. Окремо виділяти ці дві людські вади доводиться тому, що вони негативно впли­вають на виконання людиною її громадських обов'язків. Згубною звичкою є й куріння, однак затятий курець не підлягає аж надто суворому осуду, як алкоголік чи нарко­ман, бо куріння не заважає особі виконувати її соціальні функції, а «всього лиш» вкорочує віку.

Про численні форми споживацтва, які повсякдень бачимо навколо, йдеться в наступних розділах книги. Маю лиш тут зауважити, що атрибути сучасного дозвіл­ля, такі як авто, телевізор, подорожі і секс, є основни­ми об'єктами споживання, і хоч прийнято вважати таке дозвілля активним, правильніше було б назвати його пасивним.

Підсумовуючи викладене, споживання можна визначити як форму володіння, і притому чи не найважливішу на сьогодні у розвинених західних країнах. Споживанню властиві суперечливі риси: з одного боку, воно тамує від­чуття неспокою, оскільки те, чим особа володіє, не може бути у неї відібране; але, з другого боку, людина змушена споживати все більше й більше, бо спожите з часом пере­стає приносити задоволення. Сучасні споживачі можуть визначати себе за такою формулою: я є те, чиж я володію і що я споживаю.

II. ВОЛОДІННЯ ТА БУТТЯ В ПОВСЯКДЕННОМУ ДОСВІДІ

Оскільки суспільство, в якому ми живемо, присвятило себе набуттю власності й гонитві за прибутком, нам лише зрідка трапляються свідчення такого способу існування, як буття, і більшість людей вбачає у володінні най­більш природний спосіб існування, навіть єдино прийнятний спосіб життя. Тому людині особливо складно збагнути сутність «буттєвої» моделі існування чи бодай зрозуміти, що володіння — це всього лиш одна з можливих життєвих орієнтацій. І все ж коріння обох цих моделей — у життєвому досвіді людини. Обидві вони потребують не абстрактного розгляду; відбиваючись у конкретиці нашого щоденного життя, вони й розгляду вимагають конкретного. Наведе­ні нижче прості приклади проявів принципів володіння й буття у повсякденному житті допоможуть читачам зрозу­міти суть цих двох альтернативних способів існування.

НАВЧАННЯ

Студенти, які живуть за принципом володіння, мо­жуть слухати лекцію, сприймати слова, розуміти логіку побудови речень і їхній зміст, зрештою, законспектувати до нотатника кожне слово, сказане лектором, потім за­вчити занотований текст і таким чином скласти іспит. Зміст лекцій не стане частиною їхньої власної системи мислення, не розширить, не збагатить її. Такі студенти просто трансформують слова, почуті на лекції, в запи­си — в записи окремих думок чи теорій, які зберігати­муть. Студент і зміст лекції так і лишаються чужими один одному, хіба що студент стає власником колекції чиїхось висловлювань (щойно сформульованих або запозичених з інших джерел).

Ті студенти, для котрих принцип володіння є доміну­ючим, мають на меті триматися того, що вони «вивчали», чи то твердо покладаючись на власну пам'ять, чи дбайли­во зберігаючи свої записи. Вони не намагаються створю­вати чи вигадувати щось нове. Насправді ж свіжі думки або ідеї стосовно чого б то не було навіюють особам такого типу великий неспокій, бо все нове змушує їх сумніватися в тій фіксованій сумі знань, якою вони оволоділи. Справді, людину, для якої основний спосіб її стосунків зі світом — володіння, будь-які ідеї, зміст яких важко засвоїти і за­фіксувати (в пам'яті або на папері), лякають, як і все, що розвивається і змінюється, тобто не піддається контролю.

Зовсім інакшим способом відбувається засвоєння знань студентами, які обрали буття як основний спосіб стосунків зі світом. Почнемо хоча б із того, що вони ніко­ли не починають слухати курс лекцій, навіть першу з них, будучи tabula rasa. Вони вже розмірковували над пробле­мами, які становлять предмет лекції, в них відтак виникли власні питання. Вони засвоюють тему, і вона зацікавлює їх. Замість того щоб бути пасивними «приймачами» слів та ідей, вони слухають, вони чують, і, що найважливі­ше, вони отримують і відгукуються, причому активно і продуктивно. Почуте ними стимулює їх до власних роз­думів. У них виникають питання, їм відкриваються нові ідеї і перспективи. Для таких студентів лекції — це живий процес. Усе, що говорить лектор, вони сприймають з ціка­вістю і вмить зіставляють із життям. Вони не просто зна­йомляться з новими знаннями, які їм слід взяти з собою додому й вивчити. На кожного з таких студентів лекція справляє певний вплив, якоюсь мірою змінює: після лекції він або вона уже чимось відрізняється від тієї людини, що була до лекції. Звісно, такий спосіб засвоєння знань може бути ефективним лише в тому разі, якщо лектор пропонує матеріал, що стимулює інтерес. Порожні балачки не цікав­лять студентів з установкою на буття, і в таких випадках вони вважають за краще не слухати зовсім, а натомість концентруватися на власному інтелектуальному процесі.

Тут не зайвим буде хоча б коротко звернути увагу на слово «інтерес», яке в наші дні стало таким безбарвним і зужитим. Основне значення цього слова лежить у його корені: латинське «inter-esse» означає «бути в чомусь або серед чогось». В англійській мові XII—XV століть живий, діяльний інтерес до чогось позначався словом «to list» (при­кметник «listy», прислівник «listily». У сучасній англійській мові «to list» вживається тільки в просторовому значенні «а ship lists» (корабель нахилений), а первинний психо­логічний зміст зберегло лише негативне «listless» (млявий, байдужий, апатичний). Колись «to list» означало «активно прагнути чогось», «бути щиро зацікавленим». Корінь слова той самий, що й у «lust» (сильно, пристрасно бажати чо­гось), але «to list» означало не пасивну відданість, а вільний і активний інтерес. «То list» — одне з ключових слів книги невідомого автора середини XIV століття «Хмара незнан­ня» [18]. Той факт, що це слово зберегло в мові лише не­гативне значення, свідчить про зміни в духовному житті суспільства за період із XIII по XX століття.

ЗАПАМ'ЯТОВУВАННЯ

Згадка може з'являтися або за принципом володін­ня, або за принципом буття. Головне, чим різняться ці дві форми, — це тип встановлюваного зв'язку. При згадках за принципом володіння він може бути суто механічним, коли, наприклад, зв'язок між двома послідовними слова­ми визначається частотою їхнього вживання в певному поєднанні. Зв'язок може бути й суто логічним, якщо він побудований на протилежності або подібності понять чи на часових, просторових, кольорових принципах; зв'язки також можуть бути встановлені в параметрах конкретної системи мислення.

Згадка за принципом буття являє собою активне нідтворення слів, думок, зорових образів, картин, музики;

інакше кажучи, конкретний факт, який треба згадати, по­єднується з пов'язаними з ним багатьма іншими фактами. При цьому встановлюються живі зв'язки, а не механічні чи логічні. Поняття пов'язуються одне з одним завдяки продуктивному процесу мислення (або відчування), який активізується у пошуці потрібного слова. Ось простий приклад: якщо зі словом «аспірин» у свідомості зринає по­няття «головний біль», то це, вочевидь, є логічна асоціація, більш-менш узвичаєна і загальноприйнята. Якщо ж сло­ва «головний біль» у мене викликають такі асоціації, як «стрес» або «гнів», то причина в тому, що, розмірковуючи над цим станом самопочуття, я інтуїтивно осягнув його справжні причини. Такий тип згадки являє собою акт продуктивного мислення. Вражаючим прикладом цього типу живої згадки є метод вільних асоціацій, запропоно­ваний Фрейдом.

Люди, які не надто схильні до збереження інформа­ції, можуть пересвідчитися в тому, що пам'ять працюва­тиме набагато краще, якщо відчувати сильний і безпосе­редній інтерес. Наприклад, окремі особи згадували слова давно забутої ними іноземної мови, коли життєва необхід­ність того від них вимагала. Можу засвідчити, що я хоч не володію достатньо доброю пам'яттю, але здатен пригадати зміст сну свого пацієнта, який я аналізував два тижні тому чи навіть і п'ять років тому, якщо доводилося знову зустрі­тися з ним особисто і зосередитися на його особі. Дарма що за кілька хвилин перед тим я був геть неспроможний пригадати той сон — у цьому не було нагальної потреби.

Згадування за принципом буття передбачає від­творення в пам'яті того, що людина колись бачила або чула. Ми самі можемо відчути таке продуктивне відновлення в пам'яті, якщо спробуємо уявити побачене десь обличчя або якийсь краєвид. Згадка не відновиться вмить, негай­но; нам треба подумки відтворити цей предмет, нібито оживити його у свідомості. Таке відновлення в пам'яті не завжди дається легко; для повного й точного відтворення обличчя або краєвиду свого часу ми мусили б споглядати його досить пильно. Коли таке згадування відбувається, та людина, чиє лице ми згадуємо, постає перед нами на­стільки живою, а краєвид — настільки виразним, наче ця постать або цей пейзаж цієї миті фізично присутні перед нами.

Прикладом того, як саме відбувається згадування обличчя чи пейзажу за принципом володіння, може стати манера багатьох людей розглядати світлини. Фотокартка править людям лиш допоміжним засобом для розпізнавайня особи чи місця, викликаючи зазвичай реакцію: «Так, це він» або «Так, мені тут доводилося бувати». Для більшості людей фотографія стає відчуженою пам'яттю.

Згадування, доручене паперу, є іншою формою від­чуженої пам'яті. Нотуючи те, що я бажаю запам'ятати, я набуваю впевненості, що володію інформацією, і тому не роблю спроб утримати її у власній голові. Я впевнений у своїй власності, але лише доти, доки не загублю нотатки, бо тоді я втрачаю і пам'ять про цю інформацію. Я втрачаю також здатність до стійкого запам'ятовування, бо мій банк пам'яті перетворився на екстерналізовану у вигляді нота­ток частину мене самого.

Враховуючи неймовірні обсяги інформації, які су­часна людина вимушена тримати в пам'яті, неминучим стає такий спосіб зберігання певної частини цього масиву, як записи, замітки, книги тощо. Але тенденція відмови від запам'ятовування шириться непропорційно. Спостерігаю­чи за собою, легко переконуємося в тому, що при веден­ні записів здатність до запам'ятовування знижується. Тут нам мають стати в пригоді кілька типових прикладів.

Щодня в магазині ми можемо спостерігати, зокрема, такий. Щоб елементарно скласти дві чи три цифри, прода­вець застосовує калькулятор, замість того щоб порахувати про себе. Або звернімося до навчального процесу. Викла­дачам добре відомо, що студенти, які ретельно записують кожну фразу, навряд чи зрозуміють і запам'ятають лекцію краще, ніж ті, що покладаються на власні здібності і при­наймні здатні затямити головне. Так і музиканти знають, як важко запам'ятати музичний текст без партитури тим, хто з легкістю читає ноти з аркуша[4]. (Тосканіні, обдаро­ваний феноменальною пам'яттю, є прикладом музиканта, орієнтованого на принцип буття.) І, зрештою, заключний приклад: у Мехіко я спостерігав неписьменних людей (а також тих, хто рідко вдається до записів), які мають наба­гато крашу пам'ять, ніж блискуче освічені жителі індустрі­ально розвинутих країн. Цей факт, окрім усього іншого, наводить на думку, що грамотність не є самим лише бла­гом, як її подають, а надто ж коли люди використовують її тільки для того, аби читати тексти, які збіднюють їхню уяву і здатність відчувати.