Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ»

У відповідь Маркс та Енгельс пишуть: «Бауер пере­творює любов на богиню, і причому „жорстоку богиню“, й цим він трансформує люблячу людину в людину любові Він відділяє любов від людини як окреме існування і на­дає їй самостійного буття» (переклад мій. — Е. Ф.). Маркс і Енгельс вказують тут на важливу особливість — вживання іменника замість дієслова. Іменник «любов», який є лиш аб­стракцією для дієслова «любити», відокремлюється від лю­дини. Любляча людина стає в такий спосіб людиною любо­ві. Любов перетворюється на богиню, ідола, якому людина адресує свою любов; і в цьому процесі вона відчужуєть­ся від почуття, перестає відчувати саму любов, натомість тішиться здатністю любити, підкорюючись богині на ім'я Любов. Любов підміняється поклонінням. Людина перетво­рюється на ідолопоклонника, перестає бути активною.

Протягом двохсот років від часів Дю Маре цей про­цес заміни дієслів на іменники набрав таких обертів, що той собі й уявити не міг. Ось типовий, можливо дещо пе­ребільшений, приклад із сьогоднішньої мови. Уявіть, лю­дина потребує допомоги психоаналітика і, прийшовши до нього, починає розмову так: «Лікарю, в мене проблеми. Я маю безсоння. І хоча я маю гарний будинок, хороших ді­тей і щасливий шлюб, я маю багато переживань». А кілька десятиліть тому пацієнт замість «я маю проблему» сказав би просто: «я стурбований», замість «я маю безсоння» — «я не можу заснути», замість «я маю щасливий шлюб» — «я щасливий у шлюбі».

Сучасний розмовний стиль демонструє ще більший ступінь відчуженості. Кажучи «я маю проблему» замість «я занепокоєний», ми нехтуємо суб'єктивним досвідом. «Я», суб'єкт життєвого досвіду тут замінено на «воно» — тобто на об'єкт володіння. Отже, я трансформував свої відчуття в щось таке, чим я володію: у проблему. Але «проблема» — це абстрактне позначення для всіх видів труднощів. Я не можу мати проблему, тому що це не річ, якою можна во­лодіти, однак вона може володіти мною. Коротше кажучи, я сам трансформував свої почуття у проблему, і тепер мій витвір володіє мною. Такий спосіб висловлення свідчить про приховане, підсвідоме відчуження.

Звичайно, можна аргументувати, що безсоння — це фізичний симптом, так само як зубний або головний біль, і що однаково правильно говорити, що в тебе безсоння чи є біль у горлі. Але все ж тут є різниця: зубний або головний біль — це тілесне відчуття, яке може бути більш чи менш інтенсивним, але воно має незначний стосунок до проце­сів психіки. Хтось може мати болі в горлі через те, що має горло, або болі зубні, бо в нього є зуби. Безсоння ж, на від­міну від наведених прикладів, це не тілесне відчуття, а пси­хічний стан, за якого ти не можеш спати. Якщо я говорю «маю безсоння» замість сказати б «я не можу спати», то цим видаю моє бажання відкинути почуття тривоги, неспокою, напруженості, які не дають мені спати. Ми відсторонюємо­ся від ментального феномену, наче це тілесний симптом.

Ще один приклад: вираз «я маю велику любов до тебе» — це нісенітниця. Адже любов — не річ, якою хтось може володіти, це процес, внутрішня діяльність, суб'єктом якої є людина. Я можу любити, бути закоханим, але, лю­блячи, я не володію нічим. Справді ж, чим менше я маю, тим сильніше я можу любити.

ПОХОДЖЕННЯ ТЕРМІНІВ

Простота слова «мати» оманлива. Кожна людина щось має: тіло[1], одяг, притулок, а якщо йдеться про сучасну лю­дину, то в неї є авто, телевізор, пральна машина тощо. Без цього практично неможливо жити. Чому ж тоді «мати» вияв­ляється проблемою? Тим часом історія цього слова показує, що воно справді містить проблему. Для тих, хто вірить, що мати — це найбільш природна умова людського існування, може стати повною несподіванкою факт, що в багатьох мовах взагалі відсутній термін на означення слова «мати». Приміром, у давньоєврейській мові «я маю» висловлюється непрямою формою jesh li («це є для мене»). У подібний спо­сіб поняття володіння виражене в більшості мов. Характер­но, що у процесі розвитку мов конструкція «це є для мене» замінювалася словосполученням «я маю», однак зворотно­го процесу, як вказав Еміль Бенвеніст[2], не спостерігалося. Цей факт наводить на думку, що розвиток слова «мати» відбувався залежно від розвитку приватної власності, при­чому така залежність не спостерігається в суспільствах, де власністю володіють з метою її використання, тобто вона має вжиткове призначення. Подальші соціолінгвістичні до­слідження покажуть, якою мірою ця гіпотеза переконлива.

На відміну від поняття «володіти», яке здається до­волі простим, поняття «бути» значно складніше і важче для того, аби його зрозуміти. Граматично дієслово «бути» може вживатися кількома різними способами: 1) як зв'язка, наприклад в англійській мові: «І am tall» («Я є високий»), «І am poor» («Я є бідний»), «І am white» («Я є білий»), тобто ця ׳*в'язка виконує роль граматичного вказівника тотожності (багато мов не мають слів для позначення «бути» в цьо­му сенсі; іспанська розрізняє між постійними якостями, що стосуються сутності предмета, (ser) та випадковими властивостями (estar), які суті предмета не виражають); 2) як допоміжне дієслово для утворення пасивної форми, зокрема в англійській у фразі «І am beaten» («Я побитий») «я» є об'єктом, а не суб'єктом дії (порівняймо з «І beat» — «я б'ю»); 3) у значенні «існувати» — і, як показано в Еміля Бенвеніста, у цьому випадку його слід відрізняти від діє­слова «бути», вживаючи останнє як зв'язку для позначення тотожності: «Ці два слова співіснували і завжди можуть співіснувати, лишаючись цілком різними».

Дослідження Бенвеніста по-новому висвітлює зна­чення «бути» — як дієслова у власному семантичному зна­ченні, а не як зв'язки. В індоєвропейських мовах «бути» виражається коренем «es», значення якого — «мати існу­вання», «бути належним до реальності». «Існування» і «ре­альність» визначаються як те, що є справжнім, постійним, правдоподібним. (У санскриті sant — «наявний», «справж­ній», «добрий», «правильний», найвищий ступінь цього слова sattama — «найкращий».) Отже, «бути» в його ети­мологічному корені значить дещо більше, ніж просто то­тожність між суб'єктом і атрибутом, більше, ніж описовий термін для якогось феномену. «Бути» означає реальність існування того, хто або що є, воно констатує його чи її до­стовірність і справжність. Твердження, що хтось або щось є, стосується сутності особи або предмета, а не його чи її видимості.

З наведеного огляду значень слів «мати» й «бути» можна зробити такі висновки:

1. Під володінням та буттям я розумію не окремі якості суб'єкта, прикладом яких можуть бути твердження «у мене є автомобіль», «я білий» або «я щасливий», а два основних способи існування, два різних види самоорієнтації і орієнтації у світі, дві різні структури характеру, пе­ревага однієї з яких визначає все, що людина думає, від­чуває і робить.

2. При існуванні за принципом володіння моє став­лення до світу втілюється у прагнення зробити його об'єктом володіння, в намагання перетворити все і всіх, зокрема і себе самого, у свою власність.

3. Щодо буття як способу існування, то слід розрізня­ти дві його форми. Одна з них є протилежністю володіння,, як це показано на прикладі Дю Маре, та означає життє­любність і справжню причетність до світу. Інша форма буття — це протилежність видимості, вона відсилає до справжньої природи, істинної реальності особи чи речі, на відміну від оманливої видимості, як це показано на при­кладі етимології слова «бути» (Бенвеніст).

ФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ БУТТЯ

Аналіз поняття «буття» ускладнюється ще й тому, що ця проблема була предметом розгляду багатьох філософськнх праць і питання «Що таке буття?» стало одним із клюнових у західній філософії. Зазначу, що це питання роз­глядатиметься тут з антропологічної і психологічної точок зору, та все ж буде доречно обговорити його й у філософ­ському ракурсі, оскільки його зв'язок з антропологічною проблематикою очевидний. Навіть короткий огляд уявлень про буття в історії філософії — від досократівської епохи до сучасності — виходить за рамки цієї роботи. Я згадаю лише один найважливіший пункт: щодо розуміння проце­су, діяльності і руху як елементів, внутрішньо властивих буттю. Георг Зіммель [101] зауважив: ідея про те, що буття передбачає зміну, тобто буття є становленням, пов'язана з іменами двох найвизначніших і найбільш безкомпроміс­них філософів періодів зародження і розквіту західної фі­лософії — Геракліта і Гегеля.

Сформульоване Парменідом, Платоном і схоластами-«реалістами» положення про те, що буття — це постійна, ві­чна і незмінна субстанція, протилежна становленню, має сенс лише у випадку, якщо виходити з ідеалістичних уяв­лень, що думка (ідея) є вищою реальністю. Якщо ідея любові (у розумінні Платона) більш реальна, ніж переживання любові, то можна твердити, що любов як ідея — постій­на й незмінна. Але якщо виходити з існування реальних людей, які живуть, люблять, ненавидять, страждають, то можна зробити висновок про те, що нема взагалі жодної істоти, яка б не перебувала у процесі становлення і змі­ни. Усе живе здатне існувати лише у процесі руху, лише змінюючись. Невід'ємні властивості життєвого процесу — зміна і розвиток.

Радикальні концепції Геракліта і Гегеля, що опису­ють життя не як субстанцію, а як процес, мають паралелі у східній філософії, зокрема в буддизмі. У філософії буддизму немає місця для сталої незмінної субстанції, чи то предметного світу, чи то внутрішнього світу особистос­ті. Ніщо не є реальним, окрім процесів[3]. Сучасна науко­ва думка сприяла відродженню філософських уявлень про «мислення як процес», досліджуючи і застосовуючи їх у ца­рині природничих наук.

ВОЛОДІННЯ І СПОЖИВАННЯ

Перш ніж почати обговорення й унаочнення таких способів існування, як володіння й буття, варто згадати про окремий прояв володіння — інкорпорування. Це арха­їчна форма оволодіння, прикладом якої може бути поїдан­ня чогось або пиття, — ось що означає інкорпорування. Дитина на певному етапі свого розвитку намагається за­сунути до рота будь-який предмет, яким вона хоче ово­лодіти. Це суто дитяча форма володіння, властива вікові, коли дитя ще надто мале для того, аби здійснювати інші форми контролю над власністю. У багатьох різновидах ка­нібалізму можна виявити точнісінько такий спосіб зв'язку між інкорпоруванням і володінням. З'їдаючи людину, ка­нібал вважав, що він таким чином отримує її силу (тому канібалізм можна розглядати як своєрідний магічний ек­вівалент придбання рабів); людожер вірив, що, з'ївши сер­це сміливця, набуде його мужності й відваги, а з'ївши то­темну тварину, отримає божественну сутність, символом якої вона є.

Ясна річ, більшість об'єктів неможливо інкорпору­вати фізично (а ті, стосовно яких це можливо, у процесі засвоєння зникають). Проте є символічні і магічні форми інкорпорування. Якщо я вірю, що інкорпорував образ якогось божества, чи свого батька, чи певної тварини, то цей образ не може зникнути або бути відібраний у мене. Я ніби символічно поглинаю предмет і вірю, що він символічно наявний у мені. Таким чином Фрейд по­яснював зміст поняття «над-Я» — як інтроековану суму батьківських заборон і покарань. Таким же чином мож­на інтроекувати владу, суспільство, ідею, образ: що б не сталося, я ними володію, вони ніби «в моєму нутрі» і назавжди захищені від будь-якого зовнішнього зазіхан­ня. (Слова «інтроекція» та «ідентифікація» часто вжива­ються як синоніми, але не цілком ясно, чи справді вони відбивають один і той самий процес. Принаймні термін «ідентифікація» слід застосовувати обережно, бо в дея­ких випадках правильніше було б говорити про насліду­вання чи підлеглість.)