Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ»

Нове суспільство: чи є реальний шанс його створення?

Сила корпорацій, апатія і безпорадність значної маси населення, неадекватність політичних лідерів практично всіх країн, загроза ядерної війни, екологічна небезпека, не кажучи вже про таке явище, як зміна клімату, що само по собі може викликати голод у багатьох країнах — зважа­ючи на все це, чи можемо ми вважати реальними наші шанси на порятунок? З позиції бізнесу такого шансу про­сто нема; якщо ймовірність виграшу становить лише два відсотки, жодна твереза людина не буде ризикувати свої­ми статками і вкладати значний капітал у підприємство з настільки мізерною надією на успіх. Однак якщо йдеться про життя і смерть, «розумний шанс», навіть малий, треба розуміти як «реальну можливість».

Життя — не азартна гра і не бізнес-підприємство, і тому ми повинні скрізь, де тільки можливо, маємо шукати бодай натяк на реальну можливість порятунку, наприклад у життєдайному мистецтві медицини. Якщо у хворого є хоча б незначний шанс на життя, жоден свідомий своєї відповідальності лікар не скаже: «Облишимо спроби» і не запропонує вдатися до паліативів — навпаки, буде зро­блено все можливе, аби врятувати людське життя. Звісно, хворе суспільство може сподіватися на таке ставлення й до себе.

Для духу сучасного ділового суспільства вельми ха­рактерним є те, що шанси людства на порятунок оціню­ються з погляду бізнесу чи азартної гри, а не з погляду людського життя. Не вирізняється мудрістю модний нині технократичний підхід, згідно з яким нема нічого небез­печного в тому, що ми поглинуті роботою чи розвагами, позбавлені почуттів тощо, і навіть якщо це є технократич­ний фашизм, то, зрештою, він не такий уже й поганий.

Проте ми видаємо бажане за дійсне. Технократичний фа­шизм неминуче призведе до катастрофи. Де гуманізована людина, з'їхавши з глузду, буде не в змозі підтримувати існування життєздатного суспільства у далекій перепективі, а у ближній — не зможе втриматися від застосування ядерної чи біологічної зброї.

І все ж деякі наявні чинники обнадіюють. По-перше, щораз більше й більше людей усвідомлюють істину, сфор­мульовану Месаровичем і Пестелем, Ерліхами та іншими спеціалістами, а саме: якщо Західний світ не хоче наза­вжди піти із життя, необхідно на суто економічній основі створити нову етику, нове ставлення до природи, напо­внити новим змістом солідарність і співпрацю. Цей за­клик до здорового глузду, навіть якщо відсторонитись від емоційних та етичних міркувань, здатен мобілізувати уми досить великої кількості людей. До нього не слід ставити­ся легковажно, навіть попри те, що в перебігу історично­го розвитку відомо багато випадків, коли народи діяли всупереч своїм життєвим інтересам і навіть всупереч ін­стинкту самозбереження. Вони могли чинити так, бо їхні лідери переконували їх (а також самі себе) в тому, що вони не стоять перед вибором «бути чи не бути». Та якби вони дізналися правду, відбулася б нормальна нейрофізіологіч­на реакція: усвідомлення загрози життю викликало б від­повідну захисну реакцію.

Інший обнадійливий чинник — посилення невдово­леності сучасною соціальною системою. Зростає кількість людей, що страждає на «хворобу століття» (la malaise du siècle): вони відчувають депресію і усвідомлюють її, не­зважаючи на всі зусилля її приборкати. Люди відчувають себе нещасними через власну ізольованість, переживають порожнечу свого усамітнення, безсилість, марність свого життя. Багато хто усвідомлює це дуже виразно; хтось ба­чить це менш чітко, але цілком погоджується, якщо чує зі слів інших.

Наразі у світовій історії лише нечисленній еліті було доступне життя, що складалося з порожніх розваг. Але ця еліта трималася здорового глузду, усвідомлюючи, що оскільки влада перебуває в її руках, то думати й діяти слід таким чином, щоб цю владу не втратити. Сьогодні ні­кчемний, споживацький спосіб життя веде весь середній клас, представники якого не володіють ні економічною, ні політичною владою і не несуть особистої відповідальнос­ті. Більша частина населення Західного світу скуштувала втіх споживацтва, та зростають лави тих, хто спробував цих благ, але не отримав задоволення. Люди приходять до розуміння, що володіння багатством не забезпечує щастя; традиційне етичне вчення пройшло через випробуван­ня — й дістало підтвердження на практиці.

Стара ілюзія лишається привабливою тільки для тих людей, чиє життя не має буржуазних розкошів, — це дріб­на буржуазія Заходу й більша частина населення «соціаліс­тичних» країн. Справді, надія на «щастя через споживан­ня» життєздатна переважно в тих країнах, які ще далекі від здійснення цієї буржуазної мрії.

При ретельнішому дослідженні втрачає силу одне з найсерйозніших заперечень проти можливості подолання жадібності і заздрощів, згідно з яким вони є глибоко вко­ріненими в людській природі. Ці вади живучі зовсім не тому, що вони вроджені, а тому, що людині важко проти стояти тиску з боку суспільства, важко не стати вовком серед вовків. Зміна соціального клімату, переорієнтація самої системи цінностей — як добрих, так і поганих — зробить перехід від егоїзму до альтруїзму не таким уже й складним.

Отже, ми знову повертаємося до того, що орієнтація на буття — це велетенська потенційна сила людської при­роди. Лише меншість керується виключно принципом во­лодіння, але й принципом буття послідовно керується неба­гато людей. Домінувати може кожна з цих тенденцій, а яка саме — залежить від соціальної структури. Якщо суспіль­ство орієнтоване переважно на буття, відмирає тенденція до володіння, а тенденція до буття живиться. У суспільстві, орієнтованому переважно на володіння, такому, як наше, все відбувається якраз навпаки. І все ж, скільки б не при­гнічувалася орієнтація на буття, завжди знайдеться хтось, хто її дотримується. Жоден Савл не стане Павлом, якщо до свого обернення він уже не був ним.

Перехід від володіння до буття — це фактично питан­ня про те, яка чаша терезів переважить, тоді як у зв'язку з наявними змінами заохочується все нове, а не старе. Крім того, справа не в тім, щоб майбутня людина різнилася від попередньої, як небо від землі, а в тім, щоб змінився на­прямок її розвитку. За першим кроком у новому напрямку буде зроблено наступний, і якщо напрямок обрано пра­вильно, ці кроки вирішують усе.

Обнадіює також аспект, пов'язаний, хоч як це не па­радоксально, з рівнем відчуження, притаманним більшос­ті населення, в тому числі й керівництву. При попередньо­му обговоренні «ринкового характеру» уже зазначалося, що жадоба володіння і наживи зазнала певних змін через появу мотивації просто добре функціонувати, обмінюва­ти самого себе як товар і водночас лишатися нічим. Від­чужений ринковий характер здатен легше змінюватися, ніж характер нагромаджу вальний, який фанатично три­мається за свою власність і особливо за своє «Я».

Століття тому, коли більша частина населення скла­далася з «незалежних» громадян, страх позбутися своєї власності й економічної незалежності був найсерйознішою перешкодою на шляху до змін. Маркс жив у той час, коли робітничий клас був єдиним великим залежним класом і, на думку Маркса, найбільш відчуженим. Сьогодні пере­важна більшість населення є залежною; фактично всі, хто працює — наймані робітники (за даними перепису насе­лення США 1970 року, лише 7,82% всього зайнятого на­селення країни, старшого за 16 років, працює не за наймом, тобто «незалежні»); принаймні у Сполучених Штатах саме «сині комірці» — робітники — все ще залишаються носіями традиційного нагромаджувального характеру, а отже, меншою мірою схильні до змін, ніж сучасний серед­ній клас, відчужений більшою мірою.

Усе це має надзвичайно важливі політичні наслідки: соціалізм, проголошуючи визволення всіх класів і прагну­чи створити безкласове суспільство, безпосередньо звер­тався до «робітничого класу», тобто до людей, зайнятих фізичною працею; а сьогодні робітничий клас є менш чис­ленним (відносно), ніж століття тому. Щоб здобути владу, соціал-демократичні партії мають завоювати голоси ба­гатьох представників середнього класу, і для досягнення цієї мети соціалістичним партіям довелося викинути зі своїх програм соціалістичні ідеї та додати пропозиції лібе­ральних реформ. Разом з тим, назвавши робітничий клас важелем гуманістичних перетворень, соціалізм викликав неминучу протидію з боку всіх інших класів суспільства, представники яких відчули, що робітники можуть позба­вити їх власності та багатьох привілеїв.

У наші дні заклик до створення нового суспільства сягає всіх, хто страждає від відчуження, хто працює за наймом і чиїй власності ніщо не загрожує. Інакше кажучи, він зачіпає інтереси не меншості населення, а більшості. Цей заклик не загрожує власності; щодо прибутків, то в новому суспільстві життєвий рівень бідних підвищиться. Висока заробітна плата керівних працівників не має зни­зитися, але, як можна припустити, за нової системи вони самі не захочуть бути символом минулих часів.

Більше того, ідеали нового суспільства долають усі партійні бар'єри: моральні та релігійні ідоплп пг птрмти ли своєї цінності для багатьох коиоерішторіи (Кммлср іш зиває їх «консерваторами цінностей»), це ж стосується лібералів і «лівих». Кожна політична партія експлуатує ви­борців, переконуючи їх у тому, що саме вона представляє суто гуманістичні цінності. Насправді ж усі політичні пар­тії утворюють два табори: байдужих і небайдужих. Якби всі, хто входить до другого табору, відмовилися від гасел своїх партій і усвідомили спільність мети, то ймовірність змін у суспільстві набагато б зросла, тим більше з огляду на те, що прихильність більшості громадян до партій і їхніх слоганів дедалі слабшає. Сьогодні людям дуже потрібні ті, хто мають мудрість, переконання і сміливість, щоб діяти відповідно до своїх переконань.

Хоч як обнадіюють перераховані вище чинники, од­нак шанси цих вкрай потрібних суспільних перетворень лишаються незначними. Наша єдина надія полягає у при­вабливості нових ідей, що здатні надати сили й енергії людству. Нема сенсу пропонувати ту чи іншу реформу, якщо вона у підсумку не здатна змінити системи, якщо вона не має спонукальної сили потужної мотивації. «Уто­пічна» мета реалістичніша за «реалізм» нинішніх керівни­ків. Нове суспільство і нова Людина можуть постати лише в тому випадку, якщо старі мотивації вилучення прибутку і завоювання влади буде замінено на нові: бути, віддава­ти, розуміти; якщо на зміну ринковому характеру прийде характер продуктивний і люблячий, а на зміну кіберне­тичній релігії — новий, радикально гуманістичний дух.

Для тих, хто не є глибоко віруючим, справді вирі­шальний момент — це залучення до гуманістичної «релі­гійності» без релігії, без догм та інститутів церкви, шлях до якої торував рух нетеїстичної релігійності від Будди до Маркса. Ми не стоїмо перед вибором між егоїстичним ма­теріалізмом і прийняттям християнської концепції Бога. Соціальне життя в усіх проявах — у роботі, міжособистісних стосунках, дозвіллі — стане виявом «релігійного» духу, і людина не потребуватиме якоїсь окремої релігії. Ця вимо­га нової, нетеїстичної, неінституціональної «релігійності» жодною мірою не є наступом на існування релігії. Однак вона передбачає, що Римська католицька церква, і пере­дусім її бюрократія, має повернутися до духу Свангелія. Що стосується «соціалістичних країн», нема потреби їх «десоціалізувати», але на зміну їхньому фальшивому соціаліз­му має прийти справді гуманістичний соціалізм.

Образ Граду Божого надихав людей пізнього Серед­ньовіччя, що й дало поштовх розквіту тогочасної культури. Розквіт сучасного суспільства пов'язаний із тим, що людей надихав образ Земного Граду Прогресу. Але в нашу добу цей образ перетворився на образ Вавилонської вежі, яка вже починає руйнуватися і під руїнами якої зрештою за­гине весь світ. Та якщо Град Божий і Град Земний — це теза й антитеза, то єдиною альтернативою хаосу є новий синтез: синтез духовних устремлінь пізнього Середньовіч­чя з досягненнями постренесансної раціональної думки і науки. Ім'я цього синтезу — Град Буття.