Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ»

Я не хочу сказати, що всі бюрократи — ейхмани. Поперше, чимало людей, посідаючи бюрократичні посади, не є бюрократами за своєю вдачею. По-друге, в багатьох випадках бюрократизм не поглинає людини повністю і не вбиває в ній усе людське. Проте серед бюрократів чимало ейхманів, з тією лише різницею, що їм не доводиться знишувати тисячі людей. Однак, якщо бюрократ у лікарні від­мовляється прийняти хворого у критичному стані, бо його мав направити до лікарні терапевт, — цей посадовець діє, немов Ейхман. Так само вчиняють подеколи і працівники соціальної сфери, які можуть приректи людину на голод, але не порушать певні правила свого бюрократичного ко­дексу. Таке бюрократичне ставлення до людини властиве, на жаль, не лише чиновникам, а й деяким лікарям, мед­сестрам, учителям, професорам, а також багатьом чолові­кам стосовно їхніх дружин та батькам стосовно дітей.

Тільки-но жива людина стає зведеною до номера у якомусь списку, справжні бюрократи можуть вчинити з нею якнайжорстокіше, і не тому, що жорстокість відпо­відає важливості їхніх дій, а тому, що вони не мають жод­них людських почуттів щодо своїх підопічних. Не настіль­ки огидні, як садисти, бюрократи навіть більш небезпечні, бо не почувають конфлікту між сумлінням та обов'язком: вони сумлінно виконують свої обов'язки; але для них не іс­нує людини як об'єкта співчуття і милосердя.

На старих підприємствах або у великих установах на зразок відділів соціального забезпечення, лікарень чи в'язниць досі ще можна зустріти старомодного, недруж­нього бюрократа. У таких установах навіть звичайний службовець має значну владу над бідняками й іншими беззахисними людьми. Бюрократів, що працюють у сучас­ному виробництві, не звинуватиш у непривітності; у них, здається, менше садистських нахилів, хоча вони й можуть отримувати певне задоволення від влади над людьми. Але тут знову виявляємо бюрократичну схильність до речей, у цьому випадку до системи: вони вірять у неї. Корпора­ція — це їхній дім, її правила священні, адже вони «раціо­нальні».

Але співіснувати із системою демократії співучасті не здатні жодні бюрократи — ні старого, ні нового ґатунку, оскільки бюрократичний дух несумісний з духом актив­ної участі індивіда у громадському житті. Нова соціальна наука мусить розробити плани впровадження нових форм небюрократичного широкомасштабного управління на засадах відповідності (що співзвучно з відповідальністю) людям чи ситуаціям, а не правилам. Якщо розраховувати на здатність адміністратора до спонтанного реагування і не робити фетишу з економії, небюрократичне управління стане можливим.

Для успішного створення суспільства, заснованого на принципах буття, звичайно, слід врахувати і багато ін­ших чинників. Вносячи нижчеподані пропозиції, я зовсім не претендую на оригінальність; навпаки, мене надихає те, що більша частина цих пропозицій в тій чи тій формі вже була висловлена іншими авторами-гуманістами[29].

• Слід заборонити всі методи «промивання мізків», що використовуються у промисловій та політичній рекламі.

Методи «промивання мізків» небезпечні не лише тому, що вони спонукають нас купувати речі, які нам зо­всім не потрібні і навіть не бажані, а ще й тому, що вони змушують нас обирати тих політичних діячів, яких ми ні­коли б не обрали, якби повністю контролювали себе. Та ми далеко не повністю контролюємо себе, оскільки пропаган­да використовує методи гіпнотичного впливу на людей. І щоб боротися з цією дедалі зростаючою небезпекою, ми повинні заборонити застосування всіх форм гіпнотичного впливу як у сфері споживання, так і у сфері політики.

Застосовувані в рекламі і політичній пропаганді гіп­нотичні методи є серйозною загрозою психічному здоров'ю, особливо — ясному й критичному мисленню та емоційній незалежності. У мене нема жодного сумніву в тому, що ре­тельні дослідження покажуть: вживання наркотиків на­багато менше шкодить здоров'ю, ніж різні способи «про­мивання мізків» — од підпорогових навіювань до таких напівгіпнотичних прийомів, як постійне повторювання або відвертання від раціонального мислення під дією закликів до сексуальної насолоди («Я Лінда, кохай мене!»). Бомбар­дування винятково сугестивними методами, яке реклама послідовно здійснює на комерційному телебаченні, одур­манює глядача. Цей наступ на розум і відчуття реальнос­ті переслідує людину скрізь, ані на мить не полишаючи у спокої: під час багатогодинного сидіння біля телевізора, за кермом авто, в ході передвиборчої кампанії тощо. Специ­фічний ефект цих сугестивних методів полягає у створенні атмосфери напівсну, в якій людина водночас і вірить, і не вірить, і загалом втрачає відчуття реальності.

Припинення отруєння населення засобами масового навіювання справить на споживачів майже такий вплив, як впливає на наркоманів утримання від вживання нар­котиків.

• Необхідно знищити прірву між багатими і бідними народами.

Можна не сумніватися в тому, що наявність і подаль­ше поглиблення цієї прірви призведе до катастрофи. Бідні країни вже перестали сприймати їхню економічну експлу­атацію індустріальним світом як Божий дар. І хоча Радян­ський Союз експлуатує свої сателітні держави тим самим колоніальним способом, водночас він підтримує протест колоніальних народів і використовує його як політичну зброю проти Заходу. Підвищення цін на нафту було по­чатком — і символом — спроби народів колоніальних кра­їн покінчити з системою, яка змушує їх продавати сиро­вину за низькими цінами, а промислові товари купувати за високими. Так само війна у В'єтнамі була символічним початком кінця політичного та військового панування За­ходу над колоніальними народами.

Що може статися, якщо не буде вжито рішучих за­ходів для знищення цієї прірви? Чи то якісь епідемії поши­ряться і проникнуть у суспільство білих, чи голод підштов­хне населення бідних країн до такого відчаю, що вони, можливо, за допомогою деяких людей з індустріального світу, які їм співчувають, вдадуться до насильства і навіть застосування ядерної чи біологічної зброї, що викличе хаос у таборі білих.

Цю катастрофу можна відвернути, якщо вдасться поставити під контроль голод, убозтво і хвороби, а для цього життєво необхідна допомога високорозвинених кра­їн. При наданні такої допомоги багаті країни не повинні керуватися бажанням отримувати прибутки чи якісь по­літичні переваги; не слід також поширювати економічні і політичні принципи капіталізму на країни Азії й Африки. Безперечно, визначати найефективніші шляхи надання допомоги бідним країнам (зокрема, щодо термінів такої допомоги) мають спеціалісти в галузі економіки.

Але виконати це завдання зможуть лише ті, кого можна назвати «справжніми спеціалістами», тобто особи, що мають не лише блискучий інтелект, а й чуйне люд­ське серце, яке спонукає їх перейматися пошуками опти­мального рішення. Аби зібрати цих спеціалістів, отрима­ти від них рекомендації і додержуватися їх, необхідно, щоб помітно послабла орієнтація на володіння і виникло відчуття солідарності й турботи (а не жалощів). Справ­жня турбота передбачає, що вона поширюється не лише на наших сучасників, а й на наступні генерації. Справді, ніщо так не свідчить про наш егоїзм, як те, що ми й далі марнуємо природні ресурси, отруюємо Землю і готуємо­ся до ядерної війни. Нас зовсім не хвилює той факт, що наші нащадки отримають від нас у спадок цю сплюндро­вану Землю.

Чи відбудеться внутрішня трансформація? Цього ніхто не знає. Але слід усвідомлювати, що за негативної відповіді відвернути конфлікт між багатими й бідними країнами навряд чи вдасться.

• Введення гарантованого річного доходу сприятиме викоріненню багатьох вад, властивих сучасному капіта­лістичному і соціалістичному суспільствам[30].

Зміст цієї ідеї полягає в тому, що всі люди, незалеж­но від того, працюють вони чи ні, отримають безумовне право на дах над головою та їжу. Вони мають отримува­ти не більше, ніж потрібно для підтримання життя, але й не менше того. Таке право здається зараз чимось новим, попри те, що досить стара норма, здавна проповідувана християнською церквою і втілювана у практиці багатьох «примітивних» племен, обстоює беззастережне право лю­дей на життя, незалежно від того, чи виконують вони свій «обов'язок перед суспільством», чи ні. Це право ми га­рантуємо домашнім тваринам, але не поширюємо його на наших ближніх.

Такий закон неймовірно розширив би простір осо­бистої свободи; жодну особу, яка економічно залежить від інших (батьків, господаря, чоловіка тощо), вже не можна було б змусити підкорятися під загрозою голоду; талано­виті люди, які прагнуть спробувати інший спосіб життя, могли б здійснити свої мрії, якби погодилися піти на деякі жертви і тимчасово пожити у відносній бідності. Сучасні розвинені країни майже втілили в життя цей принцип, — але «майже» означає «не по-справжньому». Бюрократія все ще керує людьми, все ще контролює їх і принижує. Але при гарантованому доході сам факт, що будь-яка людина потребує скромного житла і мінімум їжі, не потребує «до­казів». Тобто відпала б потреба у бюрократичному апараті, який керує програмою соціального забезпечення з власти­вими йому збитками та приниженням людської гідності.

Гарантований щорічний дохід може забезпечити реальну свободу і незалежність. Тому він несумісний із будь-якою системою, заснованою на експлуатації і контр­олі, особливо з різними формами диктатури. Радянську систему характеризує те, що вона вперто відкидає такі пропозиції навіть у сфері елементарних послуг і товарів (наприклад, безкоштовний громадський транспорт чи молоко). Виняток — безплатне медичне обслуговування, хоча й це лише видимість, бо воно передбачає цілком певну умову: аби одержати його, треба бути хворим.

Якщо порахувати вартість утримання величезного бюрократичного апарату, який опікується питаннями со­ціального забезпечення, вартість лікування хворих, особли­во психосоматичними захворюваннями, вартість боротьби зі злочинністю й наркоманією (які нерідко є формами про­тесту проти насильства і нудьги), то цілком очевидно, що ціна утримання індивіда, який бажав би мати гарантова­ний річний дохід, виявиться меншою за ціну нашої системи соціального забезпечення. Тим, хто переконаний, що «люди за природою ледачі», така ідея видається небезпечною і не­здійсненною. Але це кліше насправді не має жодних підстав і править лише виправданням тому опору, з яким стикаєть­ся пропозиція відмовитися від влади над безпорадними.