Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ»

Сексуальна сфера являє собою найбільшу склад­ність у придушенні волі, бо тут виявляються сильні потя­ги природного порядку, маніпулювати якими важче, ніж багатьма іншими людськими бажаннями. З цієї причини суспільство бореться із сексуальними потягами впертіше, ніж із будь-якими іншими людськими бажаннями. Не­має необхідності перераховувати різні форми осуду сексу, пов'язані чи з міркуваннями моралі (його гріховність), чи здоров'я (мастурбація шкодить здоров'ю). Церква заборо­няє позашлюбний секс та регулювання народжуваності і дотримується цих принципів навіть сьогодні, коли роз­важливість вимагає більш толерантного курсу.

Таке наполегливе переслідування сексу нелегко було б зрозуміти, якби воно стосувалося лише сексу як та­кого. Проте не секс, а воля людини є мішенню такого за­судження. У багатьох так званих примітивних суспіль­ствах заборон на секс взагалі немає: нема необхідності подавляти волю індивіда, якщо відсутні експлуатація і панування. Вони можуть дозволити собі отримувати на­солоду від сексуальних стосунків, не відчуваючи прови­ни. Найдивовижніше, що сексуальна свобода у цих cycпільствах не призводить до сексуальних надмірностей; після певного періоду відносно короткочасних статевих зв'язків пари знаходять одне одного і далі в них зникає бажання міняти партнерів, хоча вони можуть і розлучи­ти ся, якщо любов мине. Для цих вільних від власницької орієнтації спільнот сексуальна насолода є однією з форм виявлення буття, а не результатом сексуального володін­ня. Кажучи це, я не натякаю, нібито добре було б повер­нутися до способу життя примітивних суспільств — та й при всьому бажанні здійснити це неможливо, оскіль­ки породжений цивілізацією процес індивідуалізації та індивідуальної диференціації зробив любов іншою, ніж вона була у примітивному суспільстві. Ми не можемо повернутися назад, ми можемо рухатися лише вперед. Важливо те, що нові форми свободи від власності подо­лають сексуальні надмірності, які є характерними для всіх орієнтованих на володіння суспільств.

Сексуальний потяг — один із виявів незалежності, що проявляється в дуже ранньому віці (мастурбація). За­судження допомагає зламати волю дитини, змусити її від­чувати провину і зробити таким чином більш покірною. Намагання порушити сексуальні заборони не веде до біль­шої свободи; протест гасне, розчиняється у сексуальному вдоволенні... й у відчутті провини. Лише досягнення вну­трішньої незалежності веде до свободи і позбавляє необхід­ності безплідного бунту. Це справедливо і для інших видів поведінки людини, коли вона прагне чогось забороненого, пробуючи повернути собі в такий спосіб свободу. Фактично табу всілякого походження породжують сексуальну стурбованість і збочення, а сексуальна стурбованість і збочення призводять до несвободи.

Дитина висловлює свій бунт у багатьох формах: не бажає привчатися до чистоти, відмовляється їсти або, на­впаки, виявляє надмірний апетит, може бути агресивною, виявляти садистські нахили, а крім того, вдаватися до різних способів завдавання собі шкоди. Нерідко дитячий бунт набуває форм «італійського страйку»: дитина втрачає до всього інтерес, стає ледачою і пасивною, аж до край­ніх патологічних форм повільного самознищення. У дослі­дженні Девіда Е. Шектера «Розвиток дитини» [93] описано результати такого жорстокого двобою між батьками й ді­тьми. Всі відомості свідчать про те, що в гетерономному втручанні у процес розвитку дитини, а пізніше і дорослої людини, приховані найглибші корені психічної патології й особливо деструктивності.

Однак слід чітко збагнути, що свобода — це в жодно­му разі не вседозволеність і свавілля. Людські істоти, як і представники будь-якого іншого виду, мають специфічну структуру і можуть розвиватися лише відповідно до цієї структури. Свобода не означає звільнення від усіх керів­них принципів. Вона означає свободу рости і розвиватися згідно із законами людського життя (автономними обме­женнями), що, у свою чергу, означає підкорення законам оптимального розвитку людини. Будь-яка влада є «раціо­нальною», якщо вона сприяє реалізації цієї мети шляхом мобілізації активності дитини, розвитку її критичного мислення і віри в життя. «Ірраціональною» ми називаємо владу, яка нав'язує дитині неприйнятні для неї норми, що служать владі, але не відповідають специфічній природі дитини. Установка на власність і прибуток, тобто принцип володіння, з необхідністю породжує прагнення до влади, фактичну потребу в ній. Щоб управляти людьми, нам по­трібна влада для подолання їхнього опору. Для контролю над приватною власністю також потрібна влада, аби за­хистити цю власність від тих, хто на неї зазіхає, бо остан­ні, як і ми самі, не можуть задовольнитися тим, що мають. Прагнення ж володіти приватною власністю породжує намагання застосувати насильство, для того щоб таємно чи відкрито грабувати інших. При установці на володіння щастя полягає в досягненні переваги над іншими, у владі над ними і, в підсумку, у здатності завойовувати, грабу­вати, вбивати. При установці на буття щастя — це любов, турбота про інших, самопожертва.

ІНШІ ФАКТОРИ, ЩО СПРИЯЮТЬ ОРІЄНТАЦІЇ НА ВОЛОДІННЯ

Мова — важливий чинник посилення орієнтації на володіння. Ім'я людини — а в кожного з нас є ім'я (мож­ливо, колись його замінить номер, якщо й надалі збере­жеться властива нашому часу тенденція до деперсоналіза­ції) — створює ілюзію, начебто він чи вона — безсмертна істота. Людина та її ім'я стають рівноцінні; ім'я показує, що людина є стійкою непорушною субстанцією, а не про­цесом. Таку ж функцію виконують і деякі іменники, на­приклад любов, гордість, ненависть, радість, — вони створюють враження постійних чи незмінних сутностей, хоча за ними нема ніякої реальності; вони лише перешко­джають нам розуміти, що ми маємо справу з процесами, які відбуваються в людині. Але навіть іменники, які є на­звами речей, — наприклад, стіл, лампа, — теж вводять нас в оману. Слова вказують на нібито постійні субстанції, але предмети — це не що інше, як енергетичний процес, який викликає певні відчуття в нашому організмі. Проте ці відчуття не є сприйняттям конкретних речей, таких, приміром, як стіл чи лампа; ці сприйняття є результатом культурного процесу навчання, під впливом якого певні відчуття набувають форми специфічних перцептів. Ми наївно вважаємо, ніби столи або лампи існують як такі, і не можемо усвідомити, що це суспільство вчить нас пере­творювати наші відчуття у сприйняття, адже це дозволить нам маніпулювати зовнішнім світом, щоб ми могли вижи­ти в умовах цієї культури. Тільки-но об'єкти сприйняття отримують свої назви — створюється враження, що ці на­зви гарантують їхню остаточну і незмінну реальність.

Біологічно закладене в нас бажання жити — ще одна підстава для потреби у володінні. Наше тіло стиму­лює нас жадати безсмертя незалежно від того, щасливі ми чи нещасні. З досвіду ми знаємо, що жити вічно не­можливо, але, попри це, намагаємося знайти такі дока­зи, які змусили б нас повірити у власне безсмертя, незва­жаючи на емпіричні дані, що заперечують це. Бажання безсмертя набувало різних форм: віра фараонів у те, що їхні поховані в пірамідах тіла чекає вічність; численні ре­лігійні фантазії мисливських племен про загробне життя в переповненому дичиною краї; християнський та іслам­ський рай. У сучасному суспільстві, починаючи від XVIII століття, традиційне християнське уявлення про Царство Небесне було замінено такими поняттями, як «історія» і «майбутнє»; тепер популярність, слава, хай навіть кеп­ська, — все те, що гарантує бодай побіжну згадку в іс­торії, — якоюсь мірою є часткою безсмертя. Пристрасне жадання слави не просто виявляє мирську людську сут­ність, а має релігійне значення для тих, хто більше вже не вірить у традиційний потойбічний світ (що особливо по­мітно серед політичних лідерів). Публічність торує шлях до безсмертя, а працівники PR перетворюються на свя­щеників нового типу.

Однак володіння власністю, мабуть, більше за все сприяє реалізації палкого прагнення безсмертя, і саме з цієї причини орієнтація на володіння є настільки потуж­ною. Якщо «я» визначається тим, що я маю, то в такому випадку я безсмертний, якщо речі, якими я володію, не піддаються руйнації. З часів Стародавнього Єгипту і доте­пер — від фізичного безсмертя через муміфікацію тіла і до юридичного безсмертя через вияв останньої волі — люди продовжували жити поза межами свого психофізичного існування. Передача нашої власності наступним поколін­ням встановлюється за допомогою законного заповіту; за­вдяки закону про право на спадщину я — оскільки є влас­ником капіталу — стаю безсмертним.

ПРИНЦИП ВОЛОДІННЯ І АНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР

Одне з найважливіших відкриттів Фрейда допома­гає нам зрозуміти зміст принципу володіння. Фрейд вва­жав, що всі діти у своєму розвитку після етапу суто па­сивної рецептивності й етапу агресивної експлуатуючої рецептивності, перед тим як досягти зрілості, проходять етап, названий ним анально-еротичним. Він виявив, що у процесі розвитку особистості цей етап часто продовжує домінувати, що веде до розвитку анального характеру — тобто такого характеру, за якого життєва енергія людини спрямовується переважно на те, щоб мати, берегти і на­копичувати гроші й речі, а також почуття, жести, слова, енергію. Це характер скнари, і жадібність, як правило, поєднується в ньому з такими рисами, як любов до порядку, пунктуальність, впертість і наполегливість; причому кож­на з цих рис виражена дужче, ніж зазвичай. Важливим аспектом концепції Фрейда є вказівка на існування сим­волічного зв'язку між грішми і фекаліями — золотом і бру­дом, приклади чого він наводить. Його концепція анально­го характеру як характеру, що закляк у своєму розвитку і не досяг повної зрілості, фактично є гострою критикою буржуазного суспільства XIX століття — того суспільства, в якому властиві анальному характеру якості були зведе­ні до норм моральної поведінки і розглядалися як вияв людського єства. Фрейдівське рівняння «гроші = фекалії» є прихованою, хоча й ненавмисною критикою власницької природи буржуазного суспільства, критикою, яку можна порівняти з аналізом ролі і функції грошей в «Економікофілософських рукописах» Маркса [74].

У цьому контексті не має надто великого значення той факт, що Фрейд вважав первинною окрему стадію розвитку лібідо, а вторинною — формування характеру (хоча, на мою думку, характер — це продукт міжособистісного спілкування в ранньому дитинстві і передусім про­дукт соціальних умов, які сприяли його формуванню). У підході Фрейда важливим є висновок, що орієнтація на власність починає переважати в період, який передує до­сягненню повної зрілості, і є патологічною в тому випадку, якщо вона лишається постійною. Інакше кажучи, особис­тість, інтереси якої орієнтовані винятково на володіння, — це невротична, хвора особистість; звідси можна зробити висновок: якщо більшість членів суспільства мають таку вдачу, суспільство хворе.

АСКЕТИЗМ І РІВНІСТЬ

Центральне місце в багатьох дискусіях на моральні і політичні теми посідає питання: мати чи не мати? На морально-релігійному рівні це питання означає альтерна­тиву між аскетичним і неаскетичним способами життя, причому останній передбачає і продуктивну насолоду, і необмежене задоволення. Ця альтернатива майже втрачає сенс, якщо акцент робиться не на поодинокому акті пове­дінки, а на установці, яка лежить у його основі. Аскетична поведінка, за якої людина постійно поглинута клопотами про те, щоб не насолоджуватися, може бути всього лише відмовою від сильних бажань володіння і споживання. В аскета ці бажання можуть бути притлумлені, але сама спроба пригасити прагнення до володіння і споживання може зробити особу рівною мірою стурбованою бажанням володіти і споживати. За даними психоаналізу, таке зре­чення через понадкомпенсацію зустрічається часто. Це і пригнічення своїх деструктивних потягів фанатичними вегетаріанцями, і придушення власних агресивних імпуль­сів запеклими противниками абортів, і пригнічення своїх «гріховних» бажань фанатичними поборниками «добро­чесності». У всіх цих випадках має значення не якесь пе­реконання як таке, а фанатизм, що його підтримує. Як завжди, коли ми стикаємося з фанатизмом, виникає підо­зра, що він править лише прикриттям для інших, як пра­вило, протилежно спрямованих імпульсів.

В економічній і політичній сферах настільки ж оман­ливою є альтернатива між необмеженою нерівністю та абсолютною рівністю доходів. Якщо власність кожного є функціональною й особистою, то той факт, що хтось має більше за інших, не становить соціальної проблеми; між людьми не виникає заздрощів, бо власність не має іс­тотного значення. У той же час прибічники ідей рівності борються за те, щоб частка кожного точно дорівнювала частці іншого, і тим самим видають власну, так само силь­ну, орієнтацію на володіння, хоча вони й намагаються її заперечувати через відданість ідеям рівності. За цією від­даністю проступає справжня мотивація поведінки — за­здрість. Ті, що вимагають, аби ніхто не мав більше за ін­ших, у такий спосіб захищають себе самих від заздрощів, які б вони переживали, якби хтось інший мав хоч на грам більше за них. Важливо те, щоб не було ні розкошів, ні злиднів; однак рівність не повинна зводитися до кількіс­ного зрівняння в розподілі кожного кавалка матеріальних благ, рівність означає, що різниця доходів не повинна перевишувати певного рівня, який зумовлює різний спосіб життя різних соціальних груп. Маркс підкреслював це у своїх «Економіко-філософських рукописах» [74], міркую­чи про «брутальний комунізм», який «заперечує повсюдно людську особистість»; такий тип комунізму «є лишень куль­мінацією цієї заздрості і цього нівелювання, яке виходить з уявлення про певний мінімум».

ЕКЗИСТЕНЦІЙНЕ ВОЛОДІННЯ

Для повнішої характеристики описуваного в цій праці принципу володіння слід зробити одне уточнення і розглянути функцію екзистенційного володіння. Для існу­вання людей та їхнього виживання необхідно, щоб вони мали і зберігали певні речі, дбали про них і користували­ся ними. Це стосується нашого тіла, їжі, житла, одягу, а також потрібних для задоволення наших потреб знарядь виробництва. Таке володіння можна назвати екзистенційним, бо воно закорінене в самій екзистенції людини. Воно являє собою раціонально зумовлене прагнення до само­збереження, на відміну від характерологічного володійня — пристрасного бажання утримати і зберегти, про яке йшлося і яке не є вродженим, а виникло внаслідок впливу соціальних умов на людський рід як біологічну даність.

Екзистенційне володіння не вступає в конфлікт із буттям; а от характерологічне — входить у такий конфлікт обов'язково. Навіть ті, кого називають «справедливими» і «праведними», повинні мати бажання екзистенційного во­лодіння, оскільки вони є людьми, тоді як пересічна особа бажає володіти і в екзистенційному, і в характерологічному сенсі (див. обговорення екзистенційної і характерологічної дихотомії у моїй книзі «Людина як вона є» [40]).

V. ЩО TAKE ПРИНЦИП БУТТЯ?

Більшість із нас краще уявляють собі принцип воло­діння, ніж принцип буття, бо він виявлений і реалізований у нашій культурі набагато виразніше. Але дещо суттєве робить визначення принципу буття набагато складнішим, ніж принципу володіння, а саме — природа відмінностей між цими двома способами існування.