Розділ «ГЛАВА 6. ЕКОЛОГІЯ І СТАЛИЙ РОЗВИТОК ЛЮДСТВА»

де Х1 - ефективність екологічної політики місцевих органів влади; Х2 - капітальні вкладання в ресурсозберігаюче та природоохоронне устаткування; Х3 - ефективність реалізації екологічних державних програм.

У свою чергу дієвість такої політики (Х1) обумовлюється перш за все прийняттям місцевими Радами ефективних нормативних рішень, що регулюють питання охорони навколишнього середовища.

У групі чинників Х2 провідна роль належить забезпеченню економічного стимулювання екологічних заходів.

Для оцінки екологічного ризику часто використовують технологію "нейронних мереж", яка дає можливість забезпечувати аналітичну підтримку рішень, коли використання традиційних статистичних методів викликає труднощі. Важливою властивістю нейронних мереж є здатність до самонавчання з метою поліпшення якості функціонування, що досягається за допомогою алгоритмів, які навчають і визначають, яким чином мають змінюватися зв'язки у відповідь на вхідну дію.

Моделювання з використанням реальних емпіричних даних дозволило визначити мінімально та максимально можливі рівні ризику виникнення техногенних аварій в регіонах України. Оцінка рівня ризику здійснювалася по 7-бальній шкалі.

З'ясувалося, що для зменшення існуючого показника середнього рівня виникнення аварій (3,8 бала) до мінімально можливого (2,17 бала) необхідне підвищення ефективності головних чинників (табл. 6.1).

За оцінкою експертів, ризик виникнення техногенних аварій по регіонах України сильно відрізняється - від 5,5 для Одеської області до 2,1 для Чернігівської. В більшості областей він перевищує 4 і лише в Полтавській, Кіровоградській і Чернігівській - трохи менше 3,0.

Таблиця 6.1 Значення чинників

6.4. Екологічні закони

Наукове обґрунтування шляху до сталого розвитку в вирішальній мірі залежить від спроможності людей враховувати в своїй діяльності закони природи. Відомо багато законів, які визначають хід фізичних, хімічних чи біологічних процесів. Щодо існування загальних законів природи, згідно з якими відбуваються глобальні і локальні комплексні процеси в біосфері і якими описується поведінка біосфери, загальновизнаної думки немає. В літературі з цього приводу трапляються діаметрально протилежні думки - від категоричного заперечення існування таких законів до опису біля сотні екологічних законів.

Грецький філософ Демокрит (460-370 pp. до н.е.) вважав, що "ніщо не відбувається випадково, все відбувається з якоїсь причини і необхідності". Аристотель (384-322 pp. до н.е.) вказував на наявність у природі якоїсь спрямованості у майбутнє, бо хаотичний рух матерії перетворюється в спрямовану еволюцію від простого до складного. Китайський філософ Чжан Цзай (1020-1078) притримувався думки, що рух у природі має не хаотичний характер, а визначається законами, які не залежать від волі людей.

У більш пізні часи Ш. Монтеск'є (1689-1755 pp., Франція) розвивав ідею загальної закономірності, якій підпорядковані явища природи і людства. М.В. Ломоносов (1711-1765 pp.) намагався осягти "загальну згоду причин" - єдність законів природи. Такого ж погляду дотримувалися Т. Грабовський (1813-1855), М. Черни шевський (1828-1889), М. Серно-Солов'євич (1834-1866). А їхній сучасник - англійський філософ Г. Спенсер (1820-1903) - твердив про "непізнанність", а саме — про неспроможність науки проникнути в сутність речей і виявляти закономірності.

Видатний натураліст і мислитель Ж.Б. Ламарк (1744-1829 pp.) писав: "Природа - це слово, яке так часто використовується в тому розумінні, що мова йде про особливе творіння, - повинна уявлятися як сукупність предметів, що охоплюють: 1) всі існуючі фізичні тіла; 2) загальні і часткові закони, які керують змінами стану цих тіл; 3) рух цих тіл, який існує в різних формах і з якого витікає дивний порядок речей, який ця сукупність предметів перед нами розкриває".

На рубежі XIX і XX століть Е. Геккель спробував на базі теорії еволюції дати загальні пояснення природних і соціальних явиш. А Роберт Бойль у ті часи заперечував наявність законів, вважаючи, що подія відбувається не завдяки їм, а лише внаслідок попередніх подій.

Великий реорганізатор природознавства А. Ейнштейн показав глибокий взаємозв'язок між простором, часом і рухом матерії.

Представники "брюссельської школи", організованої Нобелівським лауреатом І.Р. Пригожиним, дотримуються думки, що "універсальні закони" діють лише в локальних областях реальності. Випадковість і необхідність виступають не як протилежності - в долі системи випадковість і необхідність відіграють важливу роль, доповнюючи одна одну. Випадковість має значення в самій крапці біфуркації чи в її околицях, а в детермінованих процесах між біфуркаціями - необхідність.

Велику увагу закономірностям приділяв видатний еколог сучасності М. Мойсеєв. Він впевнений у наявності загальних законів для процесів, що відбуваються в косній матерії, в живій речовині, в людському суспільстві. Зокрема, це залежність сучасного та майбутнього від минулого; невизначеність світу; наявність біфуркаційних механізмів, які кардинально перебудовують еволюційний процес з непередбаченими наслідками; безперервний ріст різноманіття можливих форм організації і її складності, незважаючи на існування і протилежних тенденцій; принципи добору існують як об'єктивно, так і суб'єктивно у вигляді свободи вибору.

У масовій пресі широкого розповсюдження отримали "екологічні закони Б. Коммонера": все пов'язане з усім; все мусить кудись діватись; природа "знає" краще; ніщо не минається даремно (за все треба платити).

Тут вірно відтворено "дух" екології, що важливо у процесі екологічного виховання, але мало дає для науки і практики.

Відомий еколог Н. Реймерс пропонує екологічні закони розподілити на закони для великих систем (10 законів), і закони аутекології та популяційної екології, куди увійшли закони класичної біології. В широко розповсюдженому підручнику популярних українських авторів (Г. Білявський, М. Падун, Р. Фурдуй) розглядається більше двадцяти законів екології.