Розділ 5 ЕНЕРГЕТИЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ ТА ЇЇ ЕКОЛОГІЧНІ НАСЛІДКИ

*56: {Акимова Т.А., Хаскин В.В. Экология. – М.: ЮНИТИ, 2002. – С. 271.}

Родовища викопних видів палива на планеті розташовані дуже нерівномірно. По 1 /3 потенційних світових запасів вугілля і газу та понад 20 % нафти розміщено в Росії. Майже 35 % нафти і 17 % газу зосереджено на Середньому Сході. Великі потенціали вугілля, газу й нафти є в Північній Америці. У цих трьох регіонах розташовано майже 70 % розвіданих світових запасів викопного палива. Ще не повністю оцінені великі поля родовищ нафти й газу, розміщених у районах континентального шельфу морів Північної півкулі.

Друге місце щодо значення в енергоресурсах техносфери займає ядерне паливо, головним джерелом якого, як вже зазначалося, є викопний уран. Згідно з даними Світової енергетичної конференції загальні геологічні рудні запаси урану становлять 20,4 млн т, у тому числі розвідані — 3,3 млн т. Вміст урану в породах більшості родовищ коливається від 0,001 до 0,03 %, тому потрібно здійснювати значне рудне збагачення. Нині в світі працюють 440 реакторів АЕС із сумарною тепловою потужністю близько 1200 ГВт. Вони споживають за рік майже 60 тис. т урану і роблять 10 % -й "внесок" у загальне техногенне виділення теплоти від використання невідновлюваних енергоресурсів. Техніка термоядерного синтезу поки що не утворює реального ресурсу техносфери.

Розглянемо деякі аспекти розвитку ядерної енергетики. Як відомо, за часів Радянського Союзу спочатку ядерні реактори будували лише з метою виробництва плутонію для ядерної зброї. Водночас ці реактори виділяли багато тепла, але його не використовували. Коли подібних "військових" реакторів спорудили вже достатньо, вчені дістали дозвіл на створення таких реакторів, які, крім плутонію, могли б виробляти й електричну енергію.

Якщо у США та інших розвинених країнах у зв'язку зі стихійним ринком виробники мали шукати найкращий і найбезпечніший варіант енергетичного реактора, то у Радянському Союзі використання "мирного атома" розпочалося з пристосування реакторів підводних човнів у ядерних (атомних) електростанціях. Цей тип реактора в СРСР називали канальним, а за кордоном — радянським. Усі іноземні ядерні реактори мали дві або три захисні лінії, завданням яких було виключити можливість проникнення у довкілля радіонуклідів у разі пошкодження або аварії реактора. Ці захисні споруди зовні мали вигляд великого залізобетонного циліндру, тому реактори називалися корпусними.

Цікаво, що за кордон СРСР продавав канальні реактори хоча з не дуже міцним, але все-таки з укриттям, а от на власній території з міркувань здешевлення та прискорення будівництва АБС обходився без нього. Корпусні реактори так і не були масово застосовані в СРСР за таких основних обставин: 1) шляхом збільшення кількості каналів "радянський" реактор можна було зробити найпотужнішим (а одночасно і найнебезпечнішим) у світі; 2) заводи, які могли виробляти корпусні реактори, були перевантажені виробництвом зброї.

Нині з метою продовження ресурсу роботи атомних електростанцій України, в рамках реалізації стратегії підвищення рівня безпеки енергоблоків на АБС, розроблено Концепцію Державної науково-технічної програми підвищення ядерної та радіаційної безпеки на період до 2010 р. У районах розміщення АБС оцінювання їхнього впливу на довкілля здійснюється на основі аналізу газо-аерозольиих викидів в атмосферу з вентиляційних труб енергоблоків та скидів у водойми, а також за результатами радіаційного моніторингу навколишнього середовища. Законодавством України встановлено спеціальні дозові межі опромінення, які мінімізують радіаційний вплив АЕС на населення. Ці межі є базовими для визначення контрольного рівня допустимих скидів і викидів для кожної АБС.

Головні осередки утворення найбільшої кількості радіоактивних відходів — це атомні станції, де здійснюється їхня первинна переробка та тимчасове зберігання. Радіоактивні відходи (РАВ) складаються з рідких і твердих відходів, а також з відпрацьованого ядерного палива. Сучасна практика поводження з радіоактивними відходами в Україні загалом не відповідає рівневі, якого досягли розвинуті країни, у зв'язку з такими головними причинами:

— брак економічних стимулів для зменшення кількості РАВ та їх переробки з метою зменшення обсягів їх зберігання;

— майже немає сучасних технологій та установок із переробки РАВ, унаслідок чого вони накопичуються у невиправдано великих обсягах;

— брак приладів та методик визначення активності твердих РАВ;

— на всіх АЕС триває практика безконтейнерного зберігання твердих РАВ, що не відповідає сучасним потребам.

Після аварії на Чорнобильській АБС у 1986 р. радіонуклідне забруднення поширилося на десятки мільйонів людей у Східній та Центральній Європі, частині Азії й навіть на інших материках. Звичайно, найбільше радіоізотопів є на територіях, які розташовані поблизу ЧАЕС, але й за сотні кілометрів унаслідок атмосферних потоків та дощів ліси й поля забруднилися леткими радіонуклідами до небезпечного рівня. Інертні гази поширилися майже на всю Північну півкулю, йод та цезій — на тисячі кілометрів. Цезієві зони трапляються в Україні на Поліссі — від Десни до сходу Волинської області, навколо Канева, на південь від Вінниці. Загальна площа забруднення цезієм в Україні перевищує 10 тис. км2.

Стронцій-90 з періодом напіврозпаду 29 років становить більшу біологічну небезпеку, порівняно з цезієм. Але цей хімічний елемент менш леткий, ніж цезій, тому його сполук вилетіло з реактора менше, і випадання спостерігалося на меншій відстані від реактора. За межами 30-кілометрової зони стронцій-90 у небезпечних кількостях трапляється лише на півночі Київської області. В організмі людини стронцій-90 накопичується у кістках та пошкоджує червоний кістковий мозок. Головна частина стронцію потрапляє з дніпровською питною водою. Щодо плутонію, то, за різними даними, в реакторі накопичилося від 150 до 450 кг цього дуже небезпечного радіонукліда. Вважають, що з реактора випаровувалося не менше 40—50 % плутонію, а не 5 %, як офіційно повідомляв уряд. Зона його поширення майже така, як і стронцію.

Незважаючи на це, варто зазначити й деякі переваги ядерної енергетики. Як відомо, основний процес сучасних АЕС — це кероване розщеплення, за якого енергія вивільняється повільно у вигляді тепла. Тепло використовується для кип'ятіння води й з метою отримання пари, що примушує діяти звичайні генератори. Якщо порівняти роботу ТЕС та АЕС однакових потужностей (наприклад, 1000 МВт) протягом року, виявляються такі розбіжності:

— потреби у пальному — для ТЕС необхідно 3,5 млн т вугілля, для АЕС — 1,5 т збагаченого урану, що відповідає 1 тис. т уранової руди;

— виділення вуглекислого газу. У результаті роботи вугільної ТЕС до атмосфери потрапляє понад 10 млн м3 вуглекислого газу. АЕС взагалі вуглекислого газу не виділяє;

— двоокис сірки та інші компоненти кислотних дощів. Викиди цих сполук на ТЕС становлять більше ніж 400 тис. т; на АЕС вони взагалі не утворюються;

— тверді відходи — радіоактивні відходи на АЕС становлять близько 2 т, а на ТЕС утворюються майже 100 тис. т золи.

Отже, можна зробити важливий висновок, що найголовнішими проблемами ядерної енергетики є радіоактивні відходи та ймовірність аварій на АЕС.