Крім реферування, важливим засобом наукової комунікації є анотування, що також часто використовуються в референтській справі. Анотування – це повторна обробка письмової інформації. Для того, щоб зафіксувати короткий зміст книги, статті, документа, пишеться анотація.
Анотація – це стисла характеристика твору друку (їх сукупності або частин) з точки зору змісту, призначення, виду, форми та інших особливостей. Вона, як правило, складається на видання в цілому (книгу, журнал, збірник). Метою анотації є інформування користувачів стосовно основного предметно-тематичного змісту документа, аспектів розгляду теми, матеріалу, на базі якого проведено дослідження, його географічних аспектів та хронологічних рамок. Крім того, зазначається, що нового несе в собі дане видання в зіставленні з іншими, спорідненими за тематикою та цільовим призначенням. У разі необхідності наводяться відомості про автора. Анотація сприяє орієнтуванню користувачів інформації у документальних потоках, у системі документальних комунікацій у цілому, вона допомагає відібрати потрібну літературу, заздалегідь націлити читача на особливості змісту й форми документа, висвітлює його позитивні якості та своєрідність. Середній обсяг анотації 600 др. знаків.
У фаховій літературі існує безліч класифікацій анотацій залежно від:
• видів анотованої літератури (художня чи наукова література, публікації документів тощо);
• цілей та функцій анотацій (видавнича, для масових бібліотек тощо);
• інформативності та глибини розкриття змісту документа.
Найвдаліша спроба типізації анотацій належить В. П. Леонову. Її головним критерієм є функціональний підхід, який дав змогу відрізняти анотації з урахуванням їх суспільного призначення. Згідно з вищевказаним, анотації поділяються на рекомендаційні та довідкові.
Рекомендаційна – дає характеристику й оцінку документа з огляду на його цільове та читацьке призначення, служить пропаганді та рекламі кращої літератури й покликана зацікавити, привернути увагу, активізувати процес читання. Як правило, вона має дидактичну спрямованість і може вмішувати педагогічні рекомендації, методичні поради тощо.
Довідкова анотація стисло уточнює незрозумілий заголовок і повідомляє розширені відомості про автора, а також форму, зміст, жанр, призначення й інші особливості документа, відсутні в бібліографічному описі. Довідкові анотації не містять критичної оцінки документа.
Додатковими ознаками анотацій за В. П. Леоновим запропоновано вважати: засіб характеристики первинного документа; глибину згортання інформації; форму подання інформації; рівень механізації інформаційних процесів, якими послуговуються під час складання анотацій; кількість джерел та ін.
Залежно від використаного засобу характеристики документа, анотації поділяють на загальні та аналітичні. Перша – характеризує джерело загалом, аналітична – тільки певну частину його змісту (главу, частину, параграф) або висвітлює деякі сторони документа.
За критерієм глибини згортання інформації виділяють розширені та реферативні анотації. Розширена – крім характеристики твору друку, може вміщувати відомості щодо історії його написання, поширеності серед читачів, опрацювання літературною критикою, видань іншими мовами, а також висвітлювати історико-бібліографічні та текстологічні особливості. Реферативна анотація – це синтез індикативних та інформативних методів згортання інформації. Інколи цей вид вторинного документа називають індикативним рефератом. У реферативній анотації подається характеристика основних положень і висновків твору, переказ його змісту або окремих аспектів змісту.
У бібліографічній практиці за цим же критерієм виділяють три типи анотацій: формальні, пояснювальні та розгорнуті (аналітичні). Формальна – вміщує додаткові відомості бібліографічного характеру, відсутні у бібліографічному описі. Пояснювальна – також містить ряд формальних характеристик, але вони стосуються не виду документа, а висвітлюють тип здійсненого автором книги чи статті дослідження. Найбільш інформативним типом анотації є розгорнута (аналітична) анотація, крім формальних характеристик, вона включає елементи аналізу предметно-тематичного змісту документа.
За формою виділяються традиційні та телеграфні анотації. Традиційні мають форму завершеного текстового повідомлення, а телеграфні подаються у вигляді формалізованого тексту, який за зовнішніми ознаками нагадує телеграфне повідомлення.
За ступенем використання засобів автоматизації анотації поділяються на інтелектуальні – складені людиною та формалізовані – створені за допомогою ЕОМ.
Залежно від кількості опрацьованих джерел анотації бувають монографічні та зведені (групові). Монографічна – передає зміст одного тексту, твору друку, а зведена – декількох текстів, творів, тематично пов'язаних між собою.
За додатковою ознакою типізації "укладач" анотації поділяють на авторські та неавторські, зважаючи на те, ким складений текст анотації – автором першоджерел чи іншою особою.
У практиці анотування мають місце різні типи анотацій, в яких поєднуються функціональні ознаки та засоби характеристики документа. Завдяки цьому і довідкова, і рекомендаційна анотація буває до того ж загальною, аналітичною або груповою.
Дослідники Є. Ш. Журавель та Е. М. Цукерман більшість анотацій, особливо видавничих, зіставляють з "портретом", де виділено та відбито найважливіші деталі документа. Існує думка, що анотація використовується в документальному потоці, а реферат – для пошуку в документальному та фактографічному потоках.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Референтна справа» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Анотування, анотації, їх класифікація“ на сторінці 1. Приємного читання.
