Розділ «4.4. Частини мови»

1) не називають предмет безпосередньо, а вказують на нього, тобто виконують дейктичну функцію;

2) завжди пов'язані з конкретним мовленнєвим актом (я, ми завжди пов'язані з мовцем, ти, ви - зі слухачем, інші займенники відсилають до певних об'єктів);

3) характеризуються широким колом об'єктів і мовленнєвою перемінністю значення, тобто завжди мають контекстуально зумовлений зміст. Як точно зауважив філософ С.М. Булгаков, "займенник ... нічого не означає, не містить жодного забарвлення буття, і однак все може означати в своїй безликій, безбарвній глибині".

Займенники утворюють особливу систему, паралельну системі називних частин мови, і по-своєму дублюють її: я, ти, він, хто, що, ніхто, щось - вживаються замість іменників; мій, твій, такий, який, якийсь, чий - замість прикметників; стільки, скільки - замість числівників.

У деяких мовах є слова, які заступають дієслова. Так, англ. do і болг. сі"м можуть указувати на будь-яку дію: - Do you speak English? - Yes, J do; He reads better than you do; She walks along the street, doesn't she?; болг. - Купи ли тетрадка? - Не сгм.

До службових частин мови належать прийменники (в деяких мовах їм відповідають післяйменники), артиклі, частки і сполучники.

Проміжну групу між повнозначними і службовими словами становлять модальні слова (безперечно, можливо, здається, нібито, може бути, мабуть, навряд, ледве чи, кажуть, чувати, мовляв тощо). Вони виражають відношення мовця до висловленої думки (здебільшого дають оцінку достовірності факту). У реченні використовуються як вставні слова.

Осібне місце посідають вигуки - слова, які служать для вираження емоцій (ай, ой, о, ба, тьфу, гай-гай), і сигнали вольових спонукань (ей, алло, циць, брись, стоп). Для них характерна синтаксична відокремленість: можуть функціонувати як еквіваленти речень або вводитися в речення як свого роду посторонні вкраплення.

Як бачимо, система частин мови не жорстка. По-перше, є гібридні слова, які поєднують ознаки декількох частин мови; по-друге, має місце перехід слів із однієї частини мови до іншої. Крім того, треба враховувати й історичну змінність частин мови. Так, скажімо, іменники й прикметники виділились із однієї частини мови - імен. Не було колись і числівників. Для позначення кількості використовували імена-еталони. Число п'ять, наприклад, у багатьох мовах позначалося словом, яке називало руку (малося на увазі п'ять пальців). Ще й тепер чукотське мангыткен "десять" буквально означає "дві руки", а ескімоське юги пак "двадцять" - "вся людина" (дві руки і дві ноги, тобто двадцять пальців).