Розділ «Нижня кінцівка»

Часто це були розтини окремих частин тіла: кисті, стопи, ноги, руки, обличчя або грудної клітки. До кожної з них було прикріплено бірку з ідентифікаційними даними – закон вимагає реєструвати всі розрізані частини тіла й позначати їх, щоб потім тіла можна було зібрати для кремації. Вони були загорнуті в тканину, просякнуту консерваційною речовиною, і зберігались у великих контейнерах на колесах – для кожної частини тіла був окремий контейнер. Іноді я спускався в підвал, щоб обрати там потрібний орган для розтину.

Спуститись вниз можна було за допомогою старого ліфта. Хоча ширина кабінки була незначною, у неї можна було боком поставити труну. Зайшовши всередину, потрібно було до упору засунути чорну металеву решітку, таку ж вінтажну, як і балки стелі, інакше замок не спрацьовував. Якщо в ліфті поруч з вами був труп, доводилось затримувати подих і забитись у куток, щоб займати менше місця. Після натиснення на кнопку починався спуск у темряву.

Шахта ліфта виходила в кімнату для бальзамування. Це було приміщення, облицьоване білою плиткою, з підлогою теракотового кольору, просякнуте різким запахом консерваційних речовин. У ній було два столи для бальзамування з однакової нержавкої сталі; на кожному з них було розташовано дві напівпанелі, які сходились у V-подібному жолобі. Бальзамувальник Алан мав добре серце й любив випити. У нього була в’яла шкіра, а на носі сиділи товсті окуляри. Колись він працював у поховальному бюро, але з радістю позбувся оксамитових штор, катафалків і квітів, яких неможливо уникнути, коли ти працюєш не лише з небіжчиками, а й з їхніми родичами. Під час війни в Перській затоці він був в армійському резерві і якось сказав мені, що його лякають обличчя загиблих іракців, а не ті трупи, які він бальзамує. Він тримав пляшку віскі в морзі на верхній полиці й пив у пабі під назвою «Копачі могил».

Тіла часто належали людям, які користувались послугами місцевої лікарні і хотіли віддячити за них. Невдовзі після доправлення тіл він клав їх на стіл для бальзамування й робив надріз до стегнової артерії в паху або до сонної артерії на шиї. Після того як Алан вставляв в отвір металеву канюлю, він під’єднував до неї гумовий шланг і фіксував її за допомогою нитки. До стелі було підвішено бочку з консерваційним розчином – шланг під’єднувався до неї, і розчин під дією гравітації наповнював судини. Коли він потрапляв у тіло, з вух, носа і рота витікала кров і стікала в жолоб.

Поруч із холодильною камерою, у якій зберігались контейнери з частинами тіла, був похилий спуск, який вів до товстих, важких дверей. Одного дня під час роботи над будовою стопи я запитав Гордона, що стояв біля дверей, що там.

– Хочеш побачити на власні очі? – запитав він, дістаючи з кишені ключі. – Там ми зберігаємо все, що не помістилось у музеї на верхньому поверсі.

За дверима було темно. Куполоподібні цегляні арки вигинались, як ребра, над вузькими проходами. Стеля була низькою, повітря – мінеральним, але в мене було таке відчуття, ніби мене проковтнуло щось органічне, я мовби потрапив у живіт кита. Гордон знайшов вимикач, старі люмінесцентні лампи загули й затріщали, і кімнату наповнило тьмяне жовте світло.

Переді мною постали нескінченні коридори катакомб. Здавалось, що вони виходять за стіни медичної школи й розгалужуються під землею в напрямку музичної школи, лекційних залів і найбільшої аудиторії університету – зали МакІвена. Уздовж коридорів були розвішені людські скелети, а навпроти них стояли коробки з надписами «Останки маорі – для репатріації».[119] Їхні очні впадини змушували мене почуватись так, ніби за мною стежать. Це був не лише оссарій, а й звіринець: у ящиках поруч із частинами тіла бегемота лежав скелет жирафа. У довгій полістирольній упаковці я знайшов два роги нарвала, вкриті тріщинами, мов антична кераміка. Хребці кита лежали вздовж країв коридору, наче страва, яку відгорнули на край тарілки. На полицях були виставлені скляні пляшки, вкриті пилом; їхні етикетки були підписані каліграфічним почерком. У кутку навпроти виходу стояв скелет орангутана.

Я зупинився, щоб відкрити верхню коробку в одному зі стосів – у них зберігались тіла, розтин і лакування яких здійснив Александер Монро Секундус понад двісті років тому. Монро був единбурзьким професором XVIII століття, який зробив вагомий внесок у вивчення будови мозку. Поряд з коробками були торси, у які його послідовники ввели ртуть, щоб виявити лімфатичні канали – зазвичай вони для цього надто крихкі і прозорі. Серця, легені і внутрішні органи трупів висохли і почорніли, так наче їх тримали над вогнем. Вони зберігались у поліетиленових мішках, як мумії, присвячені не вічному життю, а мрії про пізнання людського тіла і його ролі в творінні.

У кімнаті, схожій на крипту, у маленьких коробках лежали кістки ембріонів, делікатні, наче гілки коралів. Також там було висушене шкірясте обличчя, яке антропологи знайшли на тихоокеанському острові Нова Британія й передали в музей; його зняли й вкрили глиною під час ритуалу, про який не залишилось згадок. В очні впадини жителі Нової Британії вставили маленькі каурі, які дивились скляним поглядом на стіну. Я знайшов там скелет ахондропластичного карлика, ріст якого припинився через рахіт; стегнові і гомілкові кістки, переплетені, наче зрізані гілки дуба, і фетоліт, або «кам’яну дитину», який дістали з тіла жінки через десятки років після того, як вона померла. На нижній полиці стояла скляна коробка з мумією немовляти. «Я не знаю, звідки вона, – сказав Гордон. – Імовірно, їй двісті років».

Зайшовши в заглиблення в стіні з вищою підлогою і нижчою стелею, Гордон штовхнув двері зі старою жерстяною табличкою. На ній було написано: «Зона D. За жодних обставин не переміщуйте експонати». Усередині були полиці з тим, що в ренесансних медичних працях називають «монстри й дивовижі», тобто трупи з відхиленнями в розвитку, які анатомам ХІХ століття вдалось вберегти від потрапляння на сміттєзвалища або в каміни. Діти-русалки зі зрощеними ногами плавали в солоній воді, а поруч стояли сіамські близнюки з нормальним тілом і двома головами. На іншій полиці були розміщені зразки гідроцефалії або водянки головного мозку, у яких черепи, розпухлі від рідини, впирались у скляні стінки. Діти, які померли внаслідок викидня понад сто років тому, плавали в утробах-вітринах; їхні кістки вкривали червоні плями, а тіла були прозорими, як медузи. Це було похмуре видовище, але в той час існували вагомі причини збирати такі колекції: цих дітей досліджували, щоб краще зрозуміти, як розвивається ембріон. Тоді, як і в наш час, сподівались, що завдяки вивченню відхилень у розвитку можна буде визначити ймовірність народження ще однієї хворої дитини в сім’ї.

Ще одна група полиць була наче нагадуванням всього, що я вивчив на заняттях з анатомії, – усе це було сховане в найглибших і найнедооціненіших ділянках факультету анатомії: обвислі і обм’яклі мізки; воскова модель нирок; розрізане очне яблуко. Одна полиця була присвячена ілюстраціям равлика вуха і напівкруглого каналу. На гіпсовій голові було зображено мімічні м’язи. Гора погано збережених плацент і чепчиків розкладалась у дерев’яних ящиках. На верхній полиці, поряд із куполоподібним склепінням стелі, у вузькій посудині стояла підперта палицею вульва жінки, у якій можна було побачити уретру і потовщену тканину навколо залоз Скіна.

Внизу, біля підлоги, на неотесаних соснових дошках лежав череп ведмедя, а поруч з ним – кістяк його стопи. Ведмідь – один із небагатьох ссавців, здатних ходити прямо, і, як і люди, під час ходьби він спочатку впирається об землю п’ятою. Коли Леонардо да Вінчі не вдавалось знайти людську стопу, він робив розтин стопи ведмедя. Цей екземпляр стояв поряд із людськими стопами, у яких оголювався один шар за іншим: починаючи від шкіри й закінчуючи кістками склепіння.

Час було повертатись до роботи. Почулось тріскотіння ламп, і полиці та скелети знов огорнула темрява. Двері зачинились із брязкотом, наче ми замикали банківське сховище. Я віз контейнер зі стопами до ліфта повз холодильну камеру і кімнату для бальзамування. Знову темрява, і слідом за нею близьке, холодне відчуття кам’яних стін і затхлого повітря. Ми вийшли під свіжі промені північного світла в секційній кімнаті, наче змогли повернулись до життя. «Ми мусимо щось зробити з усіма тими речами, – сказав Гордон, коли ми піднялись нагору. – Не можна лишати їх там, де їх може побачити лише кілька спеціалістів».

У Гранаді я чітко відчув, як ми, люди, надаємо нашим тілам змісту, серйозного або комічного, і підвал теж був наповнений змістом. На полицях були свідчення невтомної інтелектуальної енергії, зібрані за два або три століття: спроби людства пояснити тіло людини для того, щоб вилікувати його від хвороб і полегшити страждання. Крім того, там було відчуття дива: прогулянка катакомбами нагадала мені слова, якими Вірджинія Вульф описала розум сера Томаса Брауна: «Ореол дива оточує все, що він бачить… кімната, до самої стелі заповнена слоновими кістками, давнім залізом, розбитими горщиками, урнами, рогами однорогів і чарівними кулями зі смарагдовим сяйвом і синьою загадкою».[120] Напевно, для декого підвал видався б моторошним місцем, але там, у темряві, були ореоли дива. Я погодився з Гордоном: анатомія надто важлива, надто дивовижна, щоб ховати її або залишати для вузького кола спеціалістів.

Через кілька років після того, як я вперше зайшов у крипту під факультетом анатомії, у залу МакІвена поряд із медичною школою вдерся зловмисник. Спрацювала сигналізація. Вона була під’єднана до відділку поліції, тож на місце пригоди відправили поліцейських із собаками. Втікаючи від собак, порушник знайшов люк у підвал під залою і звідти пробіг тунельним проходом нижче рівня вулиці до катакомб.

Його маршрут згодом вдалось встановити за допомогою відбитків ніг, а також слідів, які він залишив на дверях, коли відчиняв їх. Він біг у темряві, намацуючи кам’яні стіни, і поліцейські собаки наздоганяли його. Перші двері, які він відкрив ногою, вели в стару котельню, і звідти він намацав дорогу до інших дверей. Після численних спроб (про це свідчать сліди від взуття, які потім сфотографували) він відчинив їх і потрапив у підвал під факультетом анатомії. Шукаючи дорогу між рядами скелетів, він у темряві пройшов повз полиці з монстрами й дивовижами, роги нарвала і кістки жирафа, підперті палицею геніталії і розрізану ведмежу стопу. Деякі речі в підвалі він у паніці зачепив руками і перекинув. Біля дверей у кімнату для бальзамування він зупинився, а потім певний час намагався їх вибити. Добре, що йому це не вдалось, інакше він опинився б у холодильній камері з трупами.

За мить до того, коли собаки вже бігли по підвалу і ось-ось мали його наздогнати, зловмисник помітив світло над старим вугільним жолобом. Він підтягнувся й проліз крізь отвір завширшки з труну, після чого зміг повернутись, вибити решітку й втекти. Мабуть, він був дуже спритний – на вулиці він обігнав собак.

Стопа надає одні з найдавніших даних про походження людства, а відбитки ніг – це сліди, які ми залишаємо на своєму шляху. Ми займаємо місце у світі за допомогою ніг; це помітно в таких висловах, як «ступити ногою», «встати з правильної ноги» і навіть «бути однією ногою в могилі». Перші виявлені нами прямохідні кроки були зроблені три мільйони років тому в Лаетолі, але зараз у піску на Місяці є відбитки ніг, які переживуть нас усіх. Можливо, одного дня вони з’являться і на Марсі.

Колись бути лікарем і вивчати анатомію означало збирати частини тіл і зберігати їх у банках; прикріплювати їх до дощок і складати в архівах. Досліджуючи відбитки ніг, вчені продовжують традицію, яка існувала за часів да Вінчі і навіть раніше і яка полягає в увазі до будови тіла і в застосуванні анатомічних знань до основоположних питань буття. У нас досі є підстави бути вдячними цим одержимим колекціонерам-анатомам; усе більше їхніх праць виходить з темряви на світло.