Розділ «Нижня кінцівка»

Місіс Лабановська стала жертвою жахливого парадоксу: без заміни стегнової кістки вона померла б від пневмонії, але через інфекцію в легенях в неї не було достатньо сил пережити операцію. Я відвів її доньку в бік, щоб пояснити їй ситуацію. Надія, страх і тривога лягали на її обличчя, мов тіні від хмар.

– І що далі? – запитала вона. – Моя мама пробивна жінка, вона подорожувала всім світом. Вона не зможе бути залежною від інших, жити в будинку для людей похилого віку.

– Ми відвеземо її на другий поверх і дамо їй сильні антибіотики, – сказав я. – Ви кажете, що вона борець, – можливо, вона одужає настільки, щоб перенести операцію.

Її відвезли в бічну кімнату ортопедичного відділення, де я ввів їй внутрішньовенно антибіотики й встановив маску з високою концентрацією тиску (через потьмарення свідомості вона постійно знімала її). Також я попросив фізіотерапевта допомогти їй викашляти мокротиння з легень і таким чином покращити її дихання.

Я бачив, як смерть приходить так тихо, мов догоряє свічка, і як наводить жах і знищує все на своєму шляху, як чорна зірка. Місіс Лабановська була маленькою й худорлявою, але життя її було відважним і насиченим, і не менш драматичною була її смерть. Протягом перших годин вона лежала нерухомо, лише бурмотіла щось під ніс, коли я, медсестри або фізіотерапевти порушували її спокій. Потім делірій, спричинений інфекцією, проявився більш виразно: її охоплювало сум’яття та лють. Вона знову й знову намагалася підвестися, але щоразу, повертаючи зламане стегно, вила від болю. Десь посеред ночі її донька поїхала додому відпочити, і її змінив син. Він сидів біля ліжка хворої, яка в цей час корчилась і стогнала. Я спробував послабити біль морфіном, але надто велика доза пришвидшила б її смерть; зрештою, залишалася ймовірність того, що вона виживе і витримає операцію.

Наступного ранку під час обходу, після двадцяти чотирьох годин зміни, черговий хірург пояснив синові пацієнтки, що наступні кілька годин будуть вирішальними: якщо її дихання не покращиться, навряд чи вона проживе ще одну добу. На цей час пульс місіс Лабановської був «галопуючим»: біг у напрямку забуття. Вона все ще кричала, коли її рухали, але припинила спроби підвестися з ліжка. Увесь день я намагався навідатись в її палату й поспілкуватись з її родичами, яких прибувало все більше, але таку нагоду я дістав лише опівночі другого дня. На той час місіс Лабановська була спокійною: хоча її дихання було уривчастим, її менше мучили пневмонія і перелом.

Наступного дня під час ланчу з колегами в мене все пливло перед очима від втоми. Вчергове задзвонив пейджер.

– Місіс Лабановська, – сказала медсестра на іншому кінці дроту, – вона померла. Ви самі випишете свідоцтво чи краще комусь іншому це зробити?

– Що сталось? – запитав мене ординатор.

– Місіс Лабановська померла. Мені треба піти туди, щоб засвідчити смерть.

– Не поспішай, – сказав він, пережовуючи їжу. – Дай бідолашній схолонути.

Коли я прийшов у відділення, її рідні стояли в коридорі. Медсестри охайно поклали її на смертне ложе, застелене чистими простирадлами. Прислухавшись до серцебиття і не виявивши його, посвітивши ліхтарем в незрячі очі, я подивився на вкорочену, вивернуту ногу, яка спричинила її смерть.

Якщо померлого кремують, а не хоронять, лікар-куратор повинен заповнити два бланки: свідоцтво про смерть і бланк кремації. Бланк кремації засвідчує відсутність підозрілих обставин, пов’язаних зі смертю, щоб під час спалення тіла не було знищено докази. Ще одне його завдання – запевнити поховальне бюро, що в тілі немає електрокардіостимулятора й радіоактивних імплантів. Кардіостимулятор може вибухнути під дією високих температур, а радіоактивні імпланти, які використовують для стримування певних видів раку, у попелі становлять небезпеку для інших.

– Її кремуватимуть, – сказала чергова медсестра, даючи мені бланк. Я стояв посеред відділення, поряд із донькою й сином місіс Лабановської, і відповідав на суворі бюрократичні запитання, а тим часом повз нас пробігали працівники з іншими пацієнтами і на столі дзвонили телефони. «Наскільки вам відомо, чи є у вас будь-яка матеріальна зацікавленість у смерті покійного (-ої)?». Ні. «Чи є у вас підстави підозрювати, що смерть сталась унаслідок: а) насильства, б) отруєння, в) нестатків або недбалості?». Ні, ні, ні. «Чи є у вас підстави думати, що потрібен ще один огляд тіла?». Ні. Після цього мені потрібно було підписати свідоцтво; останні слова – «усвідомлюючи відповідальність за надану інформацію» – були виділені червоним, ніби написані вогняними літерами.

– О Боже! – раптом промовила її донька. – А як же її інше стегно?

– Перепрошую?

– Її ліве стегно. Те, яке замінили. Воно з металу. Що станеться, якщо його кремують?

– Не турбуйтесь, – відповів я, – у крематорії розберуться.

Працівники крематоріїв запитують у родичів, що робити з металевими частинами тіла померлих: повернути їм чи відправити на переробляння. Протези стегна, коліна і плеча містять один із найефективніших відомих нам металевих сплавів: суміші титану, хрому і кобальту; після того як вони подарували літнім людям незалежність і можливість рухатись, їх збирають у крематорії, переплавляють і перетворюють на високоточні деталі супутників, вітряних установок і моторів літаків.

Боротьба Якова незмінно викликає захоплення, тому що це боротьба не лише людини з ангелом, а й слабкості зі стійкістю, втіленням яких є кожен із нас. Деякі дослідники навіть помітили в ній всі ознаки класичної народної казки, у якій людина вирушає в небезпечну подорож, змагається із силами, що хочуть її знищити, ця боротьба залишає на ній свої сліди, але врешті-решт вона перемагає.[117] Цей сюжет відображає історії, що відбуваються в ортопедичних і реанімаційних відділеннях в усьому світі, – одним із таких прикладів є випадок Рейчел Лабановської. Вона зламала ліве стегно, і його успішно замінили; ця пригода залишила на ній слід, але вона одужала.