Недалечко розкущилася молода вербичка. Тож лишаю вудки — і до неї. Скоцюрбився в три погибелі, під нижні гілочки заповз. Хоч як воно там, а все ж якийсь прихисток.
…То було кілька років тому. Тоді я прийшов сюди теж з вудками. Якраз квітував травень, усе зеленіло, молоділо.
Мою увагу привернула вербова гілка. Залишена повінню, вона лежала на березі, засихала. Однак у ній ще вперто пручалася живинка, випнувши з-під поморхлої кори кілька хирлявих листочків.
Я пожалів гілку, глибоко встромив її у м’який дернистий берег, ще й річкової води хлюпнув. Хотілося, щоб вона вижила.
Про те, що вербичка сьогодні подарує мені прихисток, я тоді й гадки не мав. А воно ось як вийшло.
ВПАЛО ДЕРЕВО
Ні бурі не було, ні вітру путящого, а в пригоринському ліску звалилося дерево. Просто пора прийшла, от і звалилося.
Стояло воно на горбочку. Як пам’ятаю, сухим стояло, верхівку ще давним-давно блискавка знесла, гілля вітрюгани обчухрали, і тільки від стовбура стриміла одна здоровенна одводина. Тож дерево здаля здавалося одноруким велетом. Поруч нього наввипередки п’ятилися вгору тонконогі осичини, які ні в яке порівняння не йшли з його триобхватною солідністю.
Для лісового птаства було воно справжнім теремом-теремком. У кілька поверхів селилися в його дуплах і коряжинах шпаки, дрозди, повзики. А червонокапелюхий дятел сонячними весняними ранками завзято деркотів на кінчику сухої одводини, оповіщаючи всіх, що тут його лікарська дільниця.
Було дерево веселе, примітне, дарма що безлисте. І я любив саме навпроти нього всідатися біля Горині з вудками. Бо й клювало тут ніби частіше.
І ось сиджу над річкою — і незвично тихо: невже пташки назовсім виселилися з ліска?
Відчуваю, як світ раптом побіднішав…
А впало ж всього одне-однісіньке дерево, та й те на своїй порі…
ДЕ НОЧУЄ ТУМАН
Ліс був незнайомий, і за весь ранок я не надибав жодного боровика.
Зате знайшов гарну уголовину з отакенними дубами й соснами. Та ще із сивим туманом, що не розсіявся з ночі.
В улоговині теж не було білих грибів, але повеселілось. Адже колись дід Іван казав:
— Боровики з туману силу п’ють. Де ночує туман, там обов’язково виростуть білі грибочки.
А я тепер знаю, де ночує туман.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ключ-трава» автора Шморгун Євген на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Євген Шморгун Ключ-трава“ на сторінці 43. Приємного читання.
TextBook