Розділ «Євген Шморгун Ключ-трава»

Розщедрився серпень на тепло: третю сонячну декаду дораховує. А вода в Горині все холодніша і холодніша. А на лузі отаву як скосили — так і не відростає.

Вивільга у міжгіллі заливисто дунула у вербовий свисток. Хоч різкувата, але таки приємна пісня у цієї птахи — шанувальниці сонця й тепла.

І я заслухався.

Аж то зирк — немає поплавка! Рука машинально хапається за вудилище, щоб підсікти, і…

Тихо кладу вудилище на місце. Бо це ж просто вербовий листок упав додолу і прикрив поплавок моєї вудки.

Трави неодцвітні

Зозулині черевички

«Піди туди — невідомо куди, принеси таке — невідомо яке», — загадують героям у казках. І коли сміливці зрештою приносять те, що від них зажадали, ми навіть не дуже дивуємося: адже у казці все збувається. Інша річ, коли такс трапляється ужитті.

Ми ходили туди — хтозна й куди, шукали таке — ледь відомо яке. І ніяк напасти на нього не могли. Бо шукали рослину, знайти яку хіба що трохи легше, ніж цвіт папороті.

Так-от, націлилися ми на зозулині черевички, або, як їх у науці називають, венерині черевички. Чому венерині — ще якось можна зрозуміти: богиня кохання і краси може мати якусь взуванку? Авжеж. А тут квітки справді схожі на черевички якоїсь казкової красуні. Зате до чого тут зозуля — ніяк не вкладається в голові.

Ще називають рослину цю мрією. Певне, тому, що вона така рідкісна й приваблива, і знайти її — заповітна мрія кожного, хто любить природу. А може, й не тому. Ось давайте послухаємо легенду.

Колись давним-давно правив поліським краєм скупий і загребущий князь. Пообкладав той князь усі села такими податками, що люди ледве-ледве животіли.

Та якось під одного села князеві не прислали данини.

Розлютився грізний правитель і вирішив жорстоко покарати непослухів. З великим загоном озброєних посіпак сам вирушив на розправу.

Запечалилися-затужили в селі, як почули про карателів. Знали, нікому не буде пощади.

Старі діди думали-гадали, як зарадити лихові, та нічого не могли придумати.

І тоді прийшла до дідів тих донька бідної вдовиці.

— Я, — каже, — спробую врятувати село.

Ті похитали сивими головами: «Що ти зможеш, дівчино, коли тут уся громада безсила?» Та відговорювати не стали — бо хто топиться, і за соломинку вхопиться.

Попросила дівчина тільки одного: щоб їй пошили нову сукню, бо та, що на ній, зовсім зносилася.