Про те, що вербичка сьогодні подарує мені прихисток, я тоді й гадки не мав. А воно ось як вийшло.
ВПАЛО ДЕРЕВОНі бурі не було, ні вітру путящого, а в пригоринському ліску звалилося дерево. Просто пора прийшла, от і звалилося.
Стояло воно на горбочку. Як пам’ятаю, сухим стояло, верхівку ще давним-давно блискавка знесла, гілля вітрюгани обчухрали, і тільки від стовбура стриміла одна здоровенна одводина. Тож дерево здаля здавалося одноруким велетом. Поруч нього наввипередки п’ятилися вгору тонконогі осичини, які ні в яке порівняння не йшли з його триобхватною солідністю.
Для лісового птаства було воно справжнім теремом-теремком. У кілька поверхів селилися в його дуплах і коряжинах шпаки, дрозди, повзики. А червонокапелюхий дятел сонячними весняними ранками завзято деркотів на кінчику сухої одводини, оповіщаючи всіх, що тут його лікарська дільниця.
Було дерево веселе, примітне, дарма що безлисте. І я любив саме навпроти нього всідатися біля Горині з вудками. Бо й клювало тут ніби частіше.
І ось сиджу над річкою — і незвично тихо: невже пташки назовсім виселилися з ліска?
Відчуваю, як світ раптом побіднішав…
А впало ж всього одне-однісіньке дерево, та й те на своїй порі…
ДЕ НОЧУЄ ТУМАНЛіс був незнайомий, і за весь ранок я не надибав жодного боровика.
Зате знайшов гарну уголовину з отакенними дубами й соснами. Та ще із сивим туманом, що не розсіявся з ночі.
В улоговині теж не було білих грибів, але повеселілось. Адже колись дід Іван казав:
— Боровики з туману силу п’ють. Де ночує туман, там обов’язково виростуть білі грибочки.
А я тепер знаю, де ночує туман.
ЩОСЬІ небагато вже лишалося — кроків десять — дванадцять, не більше. Якщо обережно, з купини на купину, то, може, й не замочившись доступив би. Але тут мої попутники заспішили, загукали: «На поїзд спізнимося, через тебе доведеться ночувати в цьому комариному розпліднику». Так і не додивився, що то червоніло серед густої осоки.
Через тиждень я таки побував на тому болітці. Але на ньому вже горбатилися дві свіжі копиці — скосили осоку, і болітце відбілювало лисими куповатками.
Досі не доберу, що то воно було. Серед осокового болітця і раптом червоне…
Розповів якось товаришеві — сміється:
— Щавель то кінський! Що там іще могло червоніти?
А якщо не він? А коли інше, щось таке, чого й не бачив ще?
І треба було мені тоді вернутись! Тож кроків десять — дванадцять лишилося, не більше.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ключ-трава» автора Шморгун Євген на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Євген Шморгун Ключ-трава“ на сторінці 42. Приємного читання.