За селом, біля потічка-безіменки, леготять на звідусюдних вітрах берези-посестри. Їхня мати, стара береза, давно вже впала від недоброї сокири, а вони залишилися і ось дивляться з пагорка на зелен світ.
Березнячок… Так називають їх у селі.
Хтозна, чого більше в цій назві: захоплення, лагідності чи звичайнісінької зневаги до маленького березового «гайка», за яким супиться на пів-обрію стіна лісу — справжнього, з дубами-трьохсотлітками та соснами-велетнями.
З ранньої весни до останнього листя дзвенять тут дитячі голоси.
Березнячок то соком дітвору напуває, то суницями частує, то грибами обдаровує. А скільки тут ігор грано-переграно!
Зате взимку в березнячку незаймана тиша. Цього разу я перший порушив снігову облогу, вив’язавши на кучугурах ланцюжок слідів.
Дивлюся — не впізнаю березнячка. Не дерева стоять, а мерехткі візерунки білим-біло вишиті на тлі небесної голубіні. Здається, дихнеш сильніше ненароком — і зникне видиво, як щезає від подиху легка паморозь на віконній шибці. А в оту білину вкраплені червоні сонечка. Добрий десяток червоних сонечок.
Аж подих перехоплює. Аж боязко підступатися до такої первозданної краси.
І лише згодом усвідомлюю: це ж іній так урочисто причепурив березнячок! Кожну гілочку опушив, кожну сережку підбілив. А оті сонечка — то зграйка снігурів на верховітті…
ПО ВІТАМІНИЗасніжило. І до розгонистої горобини, яка росте в нашому дворі, зачастили граки. Горобина, певно, гостям рада, адже вродила рясно-прерясно, гілляки аж угинаються під вагою жаристих грон.
Граки, до слова сказати, у нас на Поліссі не відлітають у тепліші краї. Холодно не холодно, голодно не голодно, а таки перезимовують зиму.
До нашої горобини навідуються по вітаміни тільки двоє граків. І щоразу дивують своєю акуратністю. Бо не стрибають із гілки на гілку, не вибирають, де більші грона, а скльовують ягоди всі підряд. Ніби ощадливі господарі порядкують у власній коморі. Ото як почали з верхівки, то поступово так і посуваються донизу. Горобина гракам не вельми смакує, але все ж таки! Ще з тиждень — той найнижчі гілляки обберуть.
Січень хмурить сиві брови, до весни ого-го як далеко. Доведеться гракам ще не в одному закутку вишукувати собі вітаміни. Добре, що горобин тепер наросло багато — майже в кожному дворі красуються.
«ВЕЛЕТЕНЬ»Ну як було такого велетня не помічати?
На віддаленому пагорку тільки він і вирізняється. Коли не зиркнеш у той бік — бовваніє. Стовбурище такезний, гілляки розкидисті, прямо в небо впираються. Дерева-сусіди не наважуються підступити, тримаються віддалік — визнають свою меншість.
Як було не помічати?!
Аж оце недавно випадок привів мене до того пагорка. Роздивився я велетня зблизька — а він і ніякий не велетень. Звичайна собі осичина, тільки на зручному підвищенні і гіллякуватіша — як же, на сонці викохалася. Глянув на інші дерева — нічим не поступаються, от лише випало їм рости у таких місцях, що показатися ніяк.
А це ось… Звичайна осичина, а як поставилася! Глянеш звіддаля — велетень та й годі.
СПОСТЕРЕЖЕННЯВосени молоденький ялинник розщедрився на рижики. Діти нишпорили там із кошиками і знічев’я позбиткувалися над двома деревцями: в одної ялинки обламали нижні гілки, а в другої знесли верха.
Минули роки. Ялинник той підріс, посоліднішав. Але грибів у ньому чомусь не стало. Не стало та й годі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ключ-трава» автора Шморгун Євген на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (4)“ на сторінці 1. Приємного читання.