Розділ 7. Журналістика як галузь суспільно-політичної діяльності

Так і справді було в ХХ столітті, столітті антагоністичної класової боротьби, двох світових воєн, безкінечних партійних міжусобиць. Це було століття торжества, але й остаточної компрометації партійності як засади людського співжиття. Але гаслом ХХІ століття стане безпартійність. "Сучасні українські аналітики прогнозують, - підсумовує М. Г. Яцимірська, - що ХХ ст. буде останнім, в якому існували такі політичні утворення, як партії, оскільки головний акцент зміститься на особистість, її інтелектуально-психологічну характеристику" .

У безпартійному суспільстві аналітична журналістика буде служити пропаганді правдивої, адекватної картини світу, захищати суспільну мораль, стояти на сторожі людської спільноти в цілому. У такій же мірі, у якій ХХ століття було епохою маніпулятивної пропаганди й альтернативної до неї інформаційної журналістики, так ХХІ століття має стати епохою панування аналітичної моделі масово-інформаційної діяльності. Успіх у ньому матиме той, хто першим прийме цю ідею як істину.

В українському інформаційному просторі аналітична журналістика також повинна відіграти вже зараз видатну роль: збудувати духовну будівлю українського національного світу.

Одна з улюблених ідей філософії ХХ століття - оприявнення через мову світового буття. "Саме суще втягнуте у своє існування мовою, щоб потім у ній зберігатися, - пише про це філософ Тарас Возняк. - Таким чином ми можемо у корені перевернути загальновідому тезу, що доля народу передує долі його мови, і наполягати на протилежному - доля мови формує і долю народу, що у сущому заздалегідь сказаному нею живе" (виокремлення автора. - І. М.).

Якщо в ХІХ столітті головним тереном творення мови була художня література, то в ХХ столітті ситуація вирішально зміннилася. Центр її творення внаслідок інформаційної гегемонії перемістився в журналістику. Саме вона, а не художня література стала продуктом масового споживання. Через це саме за допомогою газетного дискурсу відбувається націотворення і державобудівництво. Наскільки вже в умовах упослідженості й приниженості перебувала українська мова в чужій українському народові радянській державі, але й про неї відома дослідниця Олександра Сербенська твердить: "Центр формування української літературної мови із ділянки красного письменства (що було властиве, наприклад, для ХІХ ст.) переміщується у ділянку масової комунікації" Ч

Для України стратегічно важливим є виготовлення свого інформаційного продукту, який би міг бути поданий як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Від картини світу, що надходить до споживача через журналістику, залежить індивідуальна та суспільна свідомість. Журналістика сьогодні будує для реципієнта світ за допомогою слів та образів. "Людині набагато ближчим стає те, що показують їй сучасні засоби комунікації, - підкреслює філософ Мартін Гайдеґґер,- ніж власне поле довкола огорожі, небо над ріллею, зміна дня та ночі, порядки і звичаї, родинні традиції" .

Як не гірко це визнавати, але Україна сьогодні практично відсутня у власному інформаційному просторі. Вона не будує в ньому своєї оселі буття, свого світу. На нашому телевізійному ринку пріоритети захопила американська кінопродукція, на ринку друкованих органів масової інформації - російська (російськомовна) газета й журнал. Український світ залишається зруйнованим, незбудованим, недобудованим, і, не будучи оприявненим у мові журналістики, загрожений зникнути в Ніщо. Про наявність українського інформаційного простору взагалі неможливо говорити за відсутності в країні достатньо авторитетної впливової загальнонаціональної української за мовою, змістом і духом щоденної газети. Відомий теоретик масової комунікації Г. Г. Почепцов вважає найголовнішим парадоксом комунікаційного простору України відсутність у ньому "бодай єдиної національної газети" .

Україні вкрай потрібна така популярна щоденна загальнонаціональна українська газета, яка б спричинилася до побудови українського світу засобами журналістського слова. І якщо така газета неспроможна виникнути поки що як приватне підприємство, то за її створення мусить узятися держава. Г. Г. Почепцов вважає, що "підтримка засобів масової комунікації" повинна забезпечуватися "окремою державною програмою" . Про роль держави у розбудові своєї масово-інформаційної сфери неодноразово писав А. З. Москаленко. "Пріоритетною державною підтримкою, - наголошував він, - має заохочуватися виробництво та поширення інформаційної продукції державною мовою, особливо в регіонах з переважанням неукраїномовної інформаційної продукції" .

Іноді доводиться чути контраргументи: от у США немає жодної державної газети, і тому, мовляв, державна газета - це нонсенс. Хочеться заперечити таким авторам: запровадження американських норм у наше життя не є коректним, воно вже призвело до витіснення української мови з журналістики і продовжує справляти свій згубний вплив і далі.

Тимчасом у самих США видається 1687 (!) щоденних газет, у Японії їх 125. Це є ознакою розвинутої інформаційної культури, існування розвинутого ринку мас-медіа. Якщо ж український ринок окупований чужоземними засобами масової інформації, то чи значить це, що Українська держава не повинна захищатися і подбати про свою інформаційну безпеку? Ні, вона повинна це зробити. І відкинувши сумніви, узятися нарешті за створення своєї інформаційної оселі. Захист своєї національної самобутності українського народу є її священним моральним обов'язком.

"Закон розмаїття природи - глибоко моральний, - відзначає Степан Вовканич. - За його виміром чи то людина, чи то держава, примножуючи різноманітність світу, творять добро, а зодноріднюючи чи знищуючи - чинять зло. Він засвідчує, що народ, який прагне зберегти свою національну ідентичність, водночас розвиває багатокультурність світу. Користуючись ним, ми вправі зайняти наступальну позицію у державній реабілітації української мови, керуючись загальнолюдською мораллю: завжди справедливо чинить той, хто захищає свою мову, культуру на своїй, не завойованій землі. І ніколи, ніде не має рації той, хто посягає на чуже" .

Без аналітичної журналістики Україна не зможе захистити свою національну ідентичність від її ліквідаторів, а відтак і виконати свою історичну місію: створити "на своїй, не завойованій землі" державу українського народу. Українська аналітична журналістика - таким є головне гасло ХХІ століття в нашому інформаційному просторі.

І ще один аргумент на захист аналітичної журналістики необхідно навести: вона мусить відіграти провідну роль у поборенні низького рівня маскультури, у з'єднанні масової та елітарної культур, у піднесенні освітнього та культурного рівня кожного індивіда.

Якщо цього не станеться, людству загрожуватиме духовний занепад. Не можна заплющувати очі на те, що каналами поширення культу розваг, безтурботного життя, ідеалу не праці, а ледарства й безкінечного відпочинку, успіху не як результату наполегливих зусиль, а випадкового повороту долі стає певна галузь журналістики, яка свою інформаційну місію вбачає в повідомленні новин з життя кінозірок, розкопуванні брудної білизни відомих діячів. Це так звана "жовта преса", яка на перший погляд користується авторитетом лише у певної читацької аудиторії. Але по-перше, ця аудиторія не така вже й мала, а по-друге, "жовта преса" справляє відчутний вплив на журналістику якісну, яка перебуває під її тиском.

Скарги на незахищеність нашої молоді від зображення сексу, насильства, легковажного сприйняття життя, які струмують з екранів телевізорів через демонстрацію другосортної американської кінопродукції, періодично лунають у наших мас медіа.

Об'єктивно слід визнати, що журналістика свого часу стала причиною народження маскультури. Величезні можливості, які вона надавала політикам для боротьби за голоси виборців, підприємцям - для розміщення реклами, а відтак і боротьби за потенційних покупців, були відразу помічені й використані як першими, так і другими. Вони й поставили перед газетою завдання не піднімати читача до рівня високої культури, а, навпаки, спуститися до нього.

Політик прагнув бути зрозумілим кожному: і професорові університету, і куховарці, і фермерові, і двірникові. Адже кожен із них для нього був лише виборцем і приносив один голос. Тому цілком закономірно, звертаючись до свого електорату в цілому, він мусив рівнятися на культурний рівень не найбільш освіченого, а на найбільш примітивного виборця. Невибагливість смаків, не простота, а примітивність інформації стали ознаками найтиражнішого видання. Воно виявилося економічно вигідним. Приносило прибутки видавцеві, політикові, підприємцю. У ньому було вигідно розміщувати рекламу. "Жовта преса" на початку ХХ століття успішно завоювала інформаційний ринок. А з нею утверджувалася й маскультура як антипод культури елітарної.

ХІХ століття було епохою впливу високого мистецтва на народну свідомість. Особливо виразно це помітно в українському естетичному просторі, де невідомими (краще сказати, ще не вивченими) шляхами видатні художні твори з малотиражних видань потрапляли до народного читача й перетворювалися на складову усної народної творчості. Так ставали народними піснями вірші "Нащо мені чорні брови" з "Кобзаря" Тараса Шевченка і "Дивлюсь я на небо" Михайла Петренка з альманаху "Сніп", "Стоїть гора високая" Леоніда Глібова й "Повій, вітре, на Вкраїну" Степана Руданського із журналу "Основа".

У ХХ столітті таке перетікання явищ високої культури в масову майже припиняється. Між ними встановлюється чітка межа. Масова культура, відділена від елітарної, перетворилася остаточно на культуру низькопробну, примітивну за інтелектуальним рівнем і естетичним смаком. Тим не менше вона саме в такому вигляді задовольняла сферу політичну та економічну. Малокультурною масою легше маніпулювати, вона легше піддається сугестії. Тому такий стан було законсервовано. Сполучені Штати Америки, де цей процес розпочався раніше і зайшов особливо далеко, вже давно живляться еміграційним розумом. На щастя, високий рівень життя в цій країні робить її привабливою для талановитих людей з інших куточків землі, в тому числі й з країн, що розвиваються. Але інтелектуальний рівень пересічного питомого американця залишає бажати кращого.

Але вестернізація (зокрема, американізація) української дійсності загрожує нав'язуванням нашим громадянам, особливо нестійкій до спокус молоді, поверхово сприйнятих зразків західного способу життя. Наша молодь проймається ідеалом неробства, легких заробітків, зневагою до знань, професіоналізму, українських національних цінностей. Канали масової комунікації тиражують на невизначену кількість реципієнтів фальшиві цінності.