Розділ 3. Інфраструктура журналістики

Сьогодні такими органами є Державний комітет України з питань телебачення і радіомовлення (скорочено - Держкомтелерадіо). В обласних державних адміністраціях Держкомтелерадіо має свої структурні одиниці. На цей орган покладено функції нагляду за дотриманням національного законодавства в журналістиці (у широкому розумінні цього слова, включаючи й друковані органи масової інформації).

Безпосередньо ліцензування телерадіокомпаній та провайдерів зв'язку в українському телерадіоефірі здійснює Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Вона має свого представника в кожній області; крім того - дев'ять регіональних секретаріатів, які проводять моніторингову роботу.

Попри те, що деяким журналістам державні органи, що здійснюють державну політику в національному інформаційному просторі, здаються зайвими, насправді їхнє існування виправдане, а історія таких органів (у різних державах світу і в Україні включно) може скласти предмет цікавого наукового дослідження.

IV. Технічні засоби виготовлення й поширення інформаційного продукту. Технічним засобом виготовлення інформаційного продукту для періодичної преси є друкарство. Друкарство - виготовлення інформаційної продукції в необхідній кількості копій за допомогою відбитків літер на папері. Традиційно честь відкриття друкарства історики віддають німецькому винахідникові Йоганну Іутенбергу (1394-99 (?) - 1468), хоча за новими даними в нього були попередники, з досвідом яких він був знайомий. Дослідники вказують, що окремо частини винаходу Й. Іутенберга існували й раніше, його місія полягала в тому, що він зібрав їх докупи, вдосконалив, розробив деякі нові технології. Саме Й. Іутенбергові історія приписує відкриття способу виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер, створення ручного словоскладального пристрою, використання для виготовлення відбитків виноградного преса, відкриття рецепту і гарту шрифтів та хімічного складу друкарської фарби. Рецептом друкарського шрифту: 70 частин свинцю, 25 - олова і 5 сурми - поліграфія користувалася до ХХ ст. Друкарську фарбу, на відміну від своїх попередників, які розчиняли барвники у воді, Й. Гутенберг запропонував виготовляти на олійній основі, що надало їй стійкості й довговічності. Експерименти задля пошуку рецептів шифру і фарби та й саме виготовлення книги ремісницьким способом потребували часу й коштів, яких у Й. Гутенберга не було. Він просив позику в монастирів і заможних людей. Ті давали гроші, сподіваючись на швидке відшкодування з прибутком, а коли справа затягувалася, сварилися з друкарем, подавали на нього в суд, руйнували його друкарню. Й. Гутенберг тричі починав свою справу спочатку. Уперше в Страсбурзі, де найбільш імовірно його друкарня вже існувала в 1438 р., двічі в Майнці, де він і створив свою знамениту книгу - 42-х рядкову Біблію латинською мовою. Вона виготовлялася довгі п'ять років (1452-1456), склала два томи і налічувала 1282 сторінки. Наклад її становив 200 прим., 165 з них друкувалися на папері, 35 - на пергаменті. Кожна сторінка Біблії виготовлялася як мистецький витвір: містила візерунки навколо тексту, портрети святих та інші ілюстрації. По завершенні роботи Й. Гутенберг пережив ще одне розорення, внаслідок чого весь наклад Біблії був відібраний у нього компаньйонами й справу довелося починати спочатку. Помер Й. Гутенберг у бідності, місце його поховання невідоме.

Проте відкритий ним спосіб друкарства (високий друк) став надбанням людства і зберігся в незмінному вигляді до ХХ ст. Лише поява комп'ютерних технологій внесла істотні зміни в поліграфію. Але це сталося в останній чверті ХХ ст.

З Німеччини друкарство швидко поширилося в інші країни Європи: в Італію (1464), Швейцарію (1468), Францію (1470), Угорщину (1473), Польщу (1474) та ін. На 1500 р. друкарні існували в 250 містах Європи і випустили близько 40 тис. видань. Про темпи розвитку книгодрукування свідчать такі цифри: протягом ХУІ ст. в Європі було видано близько 500 тис. назв книг, протягом ХУІІ ст. - 3 млн. Утворилася, за словами дослідника інформаційної історії людства Г. М. Маклюена, Галактика Гутенберга.

Винайдення друкарства стало найважливішою технічною передумовою виникнення журналістики.

Для розповсюдження друкованої періодики головну роль відіграє поштове сполучення.

Поштове сполучення (від нім. Post, з італ. posta, від лат. postus- поставлений; той, що перебуває в певному місці) - один з основних видів зв'язку загального користування, що провадить пересилання газет, журналів, листів, посилок, грошових переказів, та державна організація, яка здійснює цей вид зв'язку. Пошта - один з основних способів забезпечення комунікації, в тому числі й масової.

Поштове сполучення існувало ще в стародавньому Єгипті, але користувалися ним лише фараони, найвищі державні службовці і каста жерців. Повідомлення у давнину в залежності від умов та відстаней доставлялися пішими або кінними гінцями. У стародавньому Римі вся імперія була вкрита мережею доріг загальною довжиною близько 100 тис. км. У державі існувала служба "Курсус публікус" - громадська пошта. Спочатку нею могла користуватися лише еліта - імператорська родина, патриції, але з часом пошта стала за плату обслуговувати всіх вільних римських громадян. Завдяки "Курсус публікус" поширювалися чергові випуски заснованої ще Цезарем газети "Acta diurna". Із занепадом Римської імперії зникла й "Курсус публікус".

У добу пізнього Середньовіччя й раннього Ренесансу відбулося відродження поштового сполучення. Вважають, що слово "пошта" в його нинішньому значенні вжив знаменитий італійський мандрівник Марко Поло (1254-1324) на сторінках "Книги про розмаїття світу" (1298).

Уперше регулярне міжміське поштове сполучення в Європі налагодили купці Лейпцига в 1388 р., з'єднавши своє місто з Аугсбургом. Згодом були відкриті поштові лінії до Дрездена, Магдебурга, Нюрнберга й Праги. У Франції державну пошту організував Людовік ХІ у 1460 р., але лише в 1598 р. на її послуги були призначені тарифи й вони стали доступні для широкої публіки. В Англії поштову службу, яка здійснювала перевезення купецької кореспонденції за кордон, заснував у 1603 р. король Яків І. А в 1635 р. Карл І, аби поповнити державну скарбницю, відкрив королівську поштову мережу для користування публіки.

У добу Відродження поштова справа стала предметом бізнесових інтересів підприємливих осіб. У 1516 р. представник знатного бергамського роду Франческо де Тассіс отримав від імператора Максиміліана І звання поштмейстера Священної Римської імперії німецького народу, а потім і генерал-поштмейстера Нідерландів. Він розпочав створення мережі поштових станцій в усіх країнах Центральної й Західної Європи. Так утворився Поштовий дім Турн-і-Тассіс, яким далі керували брати, племінники, сини й онуки засновника. Лише в 1867 р. прусський уряд за величезну суму викупив у цієї родини її бізнес, націоналізувавши в такий спосіб поштову мережу.

Удосконалення поштового сполучення стало гарантом успішного розвитку журналістики. Перші газети могли мати лише регіональний статус і поширювалися лише шляхом роздрібного продажу переважно в межах того міста, де виходили. Поняття передплати не існувало. Поява зв'язку між містами було пропозицією до розширення читацької аудиторії періодичних видань.

У 1784 р. в Англії з'явився перший поштовий екіпаж, що курсував за маршрутом Лондон-Брістоль. Незабаром було налагоджене поштове сполучення між різними частинами країни, що спричинилося до пришвидшення процесів поширення періодики, розширення її географії, зростання кількості назв та тиражів. Якщо в 1784 р. на території Великобританії виходило 79 газет, то в 1834 р. їх видавалося вже 400. Лише завдяки поштовому сполученню з'явилася можливість створення загальнонаціональних газет, які видавалися в столиці й поширювалися за допомогою передплати в провінціях. Наприкінці ХУІІІ ст. були засновані щоденні політичні лондонські газети "Таймс" ("Часи"), "Морнінг кронікл" ("Ранкова хроніка"), "Морнінг пост" (Ранкова пошта"), які в наступному століття стали впливовими британськими виданнями, зразками англійської якісної преси. Приклад Англії типовий для всього світу. Недарма слово "пошта" використовується багатьма засновниками для назв своїх періодичних видань, наприклад "Вашингтон пост" (Вашингтонська пошта"), "Сатедей івнінг пост" ("Суботня вечірня пошта"), "Лондон пост" ("Лондонська пошта") та ін.

У сучасній журналістиці передплата часописів та доставка їх додому споживачеві за допомогою поштового сполучення визначає головниу частину накладу періодичного видання, а сама пошта належить до важливих складників інфраструктури журналістики.

До інфораструктури радіожурналістики й телевізійної журналістики належать радіо- й телевізійні станції, ретрансляційні мережі, дротове радіомовлення, структури для поширення кабельного телебачення, організації, що забезпечують здійснення супутникового зв'язку.

Як бачимо, творчу працю сучасного журналіста забезпечують численні структури та працівники, без яких його успішна діяльність була б неможлива. Професійний журналіст повинен з повагою ставитися до всіх представників тих професій, які тим чи іншим чином беруть участь в організації функціонування мас-медіа, здійснюють доставку й розповсюдження інформаційного продукту.

V. Професійні журналістські часописи. Завершимо розмову про інфраструктуру журналістики оглядом українських (і почасти російських) професійних часописів, які висвітлюють ті чи інші питання розвитку журналістики. Найбільш популярним періодичним виданням, яке торкається різноманітних аспектів журналістської праці, сьогодні є часопис "Журналіст України", засновником якого є Національна спілка журналістів України. Започаткований в 1975 р. як інформаційний бюлетень, він з березня 1982 р. перетворений на щомісячний журнал. У ньому висвітлюється творча та організаційна діяльність Спілки журналістів та її обласних філій, досвід роботи редакцій, подаються матеріали з теорії і практики журналістики. На жаль, у роки економічної кризи на початку 1990-х рр. журнал мало не загинув. Але з 2004 р. "Журналіст України" виходить стабільно раз на місяць, його популярність серед журналістів дедалі зростає. Сьогодні журнал знайомить читачів з хронікою, де репрезентовані події, пов'язані з інформаційним простором, висвітлює новинки в законодавстві, надає юридичні консультації, містить інтерв'ю з провідними учасниками інформаційних відносин.

Для порівняння: часопис спілки журналістів Росії "Журналист", заснований 1959 р., виходить і виходив усі роки, незважаючи на економічну скруту. Ознайомлення з часописами Спілок журналістів надзвичайно важливе для студентів (і викладачів) журналістики; думаю, що їх з інтересом читають і професійні журналісти.