Розділ 3. Інфраструктура журналістики

У 1926 році на базі факультету журналістики Комуністичного університету імені Артема було створено спеціальний вищий навчальний заклад для підготовки працівників преси - Український комуністичний інститут журналістики (УКІЖ) з терміном навчання також три роки. Він мав так званий робітфак. В УКІЖі як основні фахові курси викладалися такі дисципліни: теорія і практика радянської журналістики, основи поліграфії та видавничої справи. В інституті навчалися такі журналісти й письменники, як Олекса Борканюк, Федір Мицик, Анатілій Хорунжий, Микола Зарудний, Микола Шаповал, Микола Нагнибіда. У 19331939 рр. в УКІЖі викладачем української мови працював видатний український учений в галузі філології Ю. В. Шевельов. Свою роботу в УКІЖі він описав у мемуарах "Я - мене - мені... (і довкруги)" . УКІЖ у 1941 році при наближенні німців до Харкова був евакуйований до Алма-Ати і влитий як факультет журналістики в Казахстанський університет. З того часу більше до Харкова він не повернувся .

Крім вищого навчального закладу, у 1930-х рр. у нашому місті існував Харківський технікум журналістики імені Миколи Островського, який готував фахівців для низової ланки радянської преси: відомчих і районних газет. У ньому в 19341937 роках навчався Олесь Гончар.

Відповідно до вже названої партійної постанови 1944 р. про перенесення підготовки майбутніх журналістів в університети у Харківському державному університеті імені О. М. Горького (так він тоді називався) на філологічному факультеті в 1947 р. було відкрите відділення журналістики й створено кафедру журналістики, першим завідувачем якої був кандидат філологічних наук доцент П. П. Вербицький (1947-1949), а потім відомий письменник Ю. Ю. Шовкопляс (1949-1951). Обидва на той час вже мали великий журналістський досвід, зокрема військових кореспондентів. Це відділення здійснило два випуски: в 1952 і в 1953 рр. Потім воно партійним рішенням було переведене до Київського державного університету імені Тараса Шевченка, де з 1947 р. так само на філологічному факультеті існувала спеціальність "Журналістика". Шляхом злиття двох відділень був утворений 1953 р. перший в Україні факультет журналістики.

У 1953 р. засновано спочатку відділення журналістики на філологічному факультеті, а в 1954р. - факультет журналістики у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Ці журфаки в двох українських університетах і здійснювали в 1950-1980-ті роки підготовку фахівців для нашої країни.

Місто ж Харків, яке по праву може вважатися колискою журналістської освіти в Україні, було залишене без жодного навчального закладу, де б формувалися й виховувалися кадри для роботи в галузі журналістики. Фахівців, що готували два українські факультети журналістики, було замало для величезної республіки, тому кадровий склад журналістів в Україні формувався з випускників різних спеціальностей (хоча переважно філологічних) українських вищих навчальних закладів, а також із залученням значної частки випускників Московського, Ленінградського, Воронезького, Ростовського-на-Дону та інших університетів Росії, що завдавало відчутних втрат українському інформаційному простору.

Підготовлені як спеціалісти фактично в іншій державі, що мала по відношенню до України свої агресивні інтенції, такі журналісти прибували в нашу країну як представники панівної нації, ставали провідниками великодержавної російської політики. Багато з них не сприйняло української незалежності, виявили нерозуміння волевиявлення українського народу жити у власній державі і на сторінках своїх видань ще й зараз почасти борються за відновлення померлого своєю смертю Радянського Союзу, виступають проти державного статусу української мови та здійснюють інші руйнівні кроки щодо молодої держави. Тому у суспільній свідомості назрівало розуміння того, що підготовка спеціалістів для масово-інформаційної діяльності в Україні мусить здійснюватися в українських вищих навчальних закладах, де молоді люди разом з аспектами професійної майстерності вивчатимуть історію України, українську мову та практичну стилістику, слухатимуть українською мовою базові навчальні дисципліни, виростатимуть патріотами своєї Батьківщини й вірними синами свого народу.

А відтак з демократизацією суспільного життя і прийняттям Верховною Радою Закону України "Про освіту" журналістська освіта як найбільш престижна почала поширюватися в університетах держави. Ще в 1991 р. підготовку фахівців для мас-медіа на факультеті систем і засобів масової комунікації розпочав Дніпропетровський державний університет, у 1995 р. -Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна і Східноукраїнський національний університет імені В. Даля (що в Луганську). Процес створення в різних навчальних закладах України відділень і факультетів журналістики триває й зараз. На січень 2011 р. за даними Науково-методичної комісії з журналістики Міністерства освіта та науки України у нашій державі вже існує близько сімдесяти осередків, що згідно з державним ліцензуванням та акредитацією ведуть підготовку фахівців за професійним спрямуванням "Журналістика". У багатьох університетах вже розгорнута підготовка студентів і за новими спеціальностями: "Видавнича справа та редагування", "Реклама" та "Зв'язки з громадськістю".

Як акт великої історичної справедливості сприймається відновлення в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна відділення журналістики на філологічному факультеті. Таке величезне місто і значний культурний центр мусить мати високоякісних журналістів, підготованих у державному навчальному закладі, який має майже двохсотлітню історію.

Отже, журналістська освіта - власне надбання ХХ століття. З розвитком журналістської освіти пов'язане виникнення й науки про журналістику. Студентам знадобилися підручники, викладачам наукові степені й учені звання, які неможливо здобути без наукових і методичних праць. Сама журналістика, нарешті, стала відігравати таку істотну роль у життя суспільства, що залишати її й далі поза поважними науковими дослідженнями не було ніякої можливості.

На сьогодні в світі склалося три типи підготовки журналістів, кожен з яких заснований на певній домінанті в навчальному процесі.

1. Школа інструктажного навчання поширена в країнах з тоталітарними режимами. Підготовка журналістів здійснюється на засадах партійності, узгоджується з ідеологією правлячої партії. Організації масової інформації в таких державах також партійні, тобто узалежнені від правлячої партії та служать захистові її політичної доктрини. Вільна журналістика за таких умов відсутня, усі газети й журнали є органами партійних комітетів різного рівня.

Освіта журналіста в цих умовах полягає не стільки в набутті майбутнім спеціалістом якоїсь системи знань, скільки у вихованні в ньому певного добровільного вірнопідданства партії, готовності виконувати інструкції низового партійного комітету чи центрального органу партії. Питання про методи збирання інформації, журналістську майстерність у такій школі журналістики не стоїть. Головний предмет вивчення складають партійні постанови та виступи партійних лідерів, у текстах яких відшукуються як відповіді на філософські, буттєві проблеми, так і безпосередні вказівки до дії.

Саме на таких засадах була сформована журналістська освіта в республіках колишнього СРСР (включаючи, зрозуміло, й Україну), фашистській Німеччині і зараз продовжує залишатися на Кубі, в Північній Кореї та в деяких інших тоталітарних країнах. На жаль, до такої моделі повертається й нинішня Росія.

2. Школа виховання інформатора поширена в частині країн Західної Європи, переважно на її півночі: Англія, країни Скандинавії. З Великобританії ця традиція поширилася й у США. Домінанта цієї школи полягає в сповідуванні гасла: журналіст працює з фактами, а не коментарями. Його обов'язок -всебічно висвітлити перед реципієнтом факт, але витлумачувати, пояснювати цей факт - не його завдання. Це мають робити фахівці (високопоставлені урядовці, політичні діячі, незалежні експерти, письменники, науковці та ін.), спеціально запрошені журналістом для цієї місії. Журналіст зобов'язаний інформувати і не зобов'язаний пояснювати. Він завжди повинен пам'ятати, що в суспільстві є фахівці в кожній галузі життя - політиці, економіці, культурі, спорті, екології, науці, - які завжди глибше за нього знають і розуміють певну проблему і можуть дати їй більш кваліфікований, ніж він, коментар.

Навчальна домінанта цієї школи має своїм джерелом не стільки недовіру до власної думки журналіста, скільки пов'язана з певними ментальними особливостями англійського та американського суспільства. Прагнення будь-що-будь досягти піднесення накладу, перетворити газету на бізнесове прибуткове підприємство, забезпечити їй пріоритетне становище в конкурентній боротьбі з іншими періодичними виданнями штовхають журналістику інформативного типу на пошук сенсаційних повідомлень, "смажених" фактів із життя знаменитих осіб, на щоденну боротьбу за першість у поданні новини саме на сторінках свого видання.

Іншим джерелом формування концепції інформаційної журналістики було невігластво американських журналістів, яке дотепно висміяв Марк Твен у сатиричних оповіданнях "Журналістика в Теннессі" і "Як я видавав рільничу газету", де зображений негативний, гідний осміяння образ журналіста. Герой (антигерой) оповідань береться з справу, нічого не тямлячи і ній і не маючи найменшого уявлення про фахові аспекти висвітлюваної в газеті тематики. Цілком очевидно: така безграмотна людина не могла виступати інтерпретатором фактів, аналізувати й пояснювати для читачів події. Їй можна було доручити тільки сумлінне збирання точних фактів; іншого, більш складнішого завдання, професійно виконати вона просто не могла. Звідси й народилася відома концепція американських редакторів газет: новини без поглядів.

Аналітика - справа стратегічна, факт - справа тактична. Аналітичну статтю можна буде надрукувати й завтра, а повідомлення про новину - тільки сьогодні, бо завтра вона втратить свою свіжість, "зіпсується", перестане бути новиною. А відтак тут підтримувався культ репортерської журналістики, професійність якої вимірюється оперативністю, негайністю подання інформації про факти дійсності на сторінки мас-медіа. Зайнятість людей у світі бізнесу спричинює те, що їм бракує часу на читання газет і журналів, а відтак в інформаційній журналістиці особливо цінується уміння повідомити про новину стисло, "вичавити" з неї сутність у ліді, найголовніше подати на початку тексту, максимально скоротити тим самим час читача, який він витрачає на ознайомлення з новинами.

Журналістська ж освіта в системі цієї школи передбачає уміння знаходити джерела інформації, працювати над їх "розкручуванням", перевіряти правильність інформації, а часом і створювати сенсаційні повідомлення з пересічних, рядових на перший погляд фактів, писати стисло, економно, зосереджуючи великий зміст у мінімальній кількості газетних рядків.

3. Школа виховання аналітика поширена в частині країн Західної Європи, переважно центральної та південної: Німеччина, Франція, Іспанія. Наприклад, головна вища школа з підготовки журналістів у Німеччині називається Німецький інститут публіцистики, в самій назві ототожнюючи журналістику з найбільш аналітичним родом діяльності фахівців мас-медіа -публіцистикою.

Пошлемося на авторитетну думку авторів підручника "Основи масово-інформаційної діяльності". "Емпіричні дослідження підтверджують, - свідчать вони, - що існують значні відмінності у журналістській культурі США та Німеччини (та й взагалі в континентальній Європі)" . Ці відмінності полягають у тому, що в США культивується модель "нейтральної журналістики", у Німеччині ж - модель "адвокатської" (або "місіонерської") журналістики.