Розділ 18. Сучасна масово-інформаційна ситуація

"Журналісти продажні - це нормально, бо журналіст має бути продажним, - вважає політичний оглядач Володимир Скачко. -Журналіст, який не продажний, - то не журналіст, бо ефективність журналіста визначається в тому, скільки матеріалів він написав і скільки газет захотіли ці матеріали купити. Найвища "продажність" журналіста, найвища оцінка його кваліфікації -коли він може бути надрукований скрізь і коли його однаково лають як комуністи, так і націонал-демократи".

4. Моральний тиск здійснюється через суди. Недосконалість нашого законодавства дозволяє будь-яку критику владних структур, певних кланів чи негативну інформацію про їх діяльність розглядати як образу честі і гідності громадян. Причому закон дає можливість оцінювати моральні збитки будь-якою сумою, нічим її не підтверджуючи конкретно. Практика розгляду позовів проти преси поки що засвідчує, що суди, як правило, стають на бік органів влади. Третя влада служить двом першим. Позови економічно розоряють видання, власне, знищують їх. З'явилися адвокати, які спеціалізуються на процесах проти преси; вони нічого не роблять, а тільки читають газети і, знаходячи там критику на урядовців, телефонують їм і пропонують подати позов, за умови поділити виграну суму навпіл. В умовах такого тиску працювати важко, журналісти ходять по судах, замість робити газету.

5. Фізичний тиск особливо жахливий. Це розбійні напади, пограбування на вулицях і в квартирах, побиття й навіть убивства. Звістки про терористичні акти проти журналістів час від часу струшують Україну. Журналісти навіть висунули ідею створення Білої книги, де б висвітлювалися факти фізичної боротьби з представниками цієї професії. Як правило, слідства в таких випадках ведуться мляво, і справжні зловмисники не віднаходяться. Старі приклади - Георія Гонгадзе, Ігоря Александрова, Михайла Коломійця - поповнилися свіжим нагадуванням про існування в Україні фізичного типу цензури - випадком зникнення влітку 2010 року редактора газети "Новий стиль" Василія Климентьєва.

Урізноманітнення форм і способів тиску на журналістику, зрештою, лише засвідчує відсутність головного чинника придушення преси - попередньої цензури. Власне, ці способи й віднаходять різні заклади й організації для встановлення свого контролю над інформаційною сферою країни. Боротьба за журналістику ведеться тому, що вона вже здобула певну самостійність, незалежність від влади, а відтак і завоювала авторитет серед народу, стала чинником формування суспільної свідомості, а не просто знаряддям агітації і пропаганди. За свідченням уже згадуваного Віталія Карпенка, "незважаючи на складну обстановку, ЗМІ в Україні потихеньку стають четвертою владою".

Жанрово-стильова картина сучасної української журналістики відзначається теж істотними прикметами, що відрізняють її від попереднього радянського етапу.

Передусім впадає в око тенденція до посилення інформа-ційності. Тоді як у світовій журналістиці в 1990-х роках намітилося зростання питомої ваги аналітичних жанрів, а в США виникла навіть школа "концептуальної журналістики" , на пострадянських просторах ОМІ, звільнені від обов'язку тенденційної, пропагандивної аналітики, кинулися в іншу крайність, максимально розширивши рівень оголеної інформаційності. Зникли найбільш впливові аналітичні та художньо-публіцистичні жанри - передові статті, фейлетони, нариси. Їх витіснили матеріали із загостреним інформаційним началом. Журналістику затопила хвиля дрібних тем і дрібних жанрів.

Поруч із зростанням питомої ваги інформаційної журналістики в ній посилюється потяг до оціночності.

Одним з шляхів посилення оціночності є зростання ролі літературного прийому в обробці матеріалу. Журналістський текст все відчутніше набуває ознак літературності: змінюється його стилістика в напрямку до есеїзації, слово стає більш емоційним, образно виразним, дотепним.

Другий шлях реалізації оціночності виявляється тоді, коли, не маючи змоги вийти на рівень повноцінної аналітичності, знаходить для себе реалізацію в іронії як в одному з найголовніших способів непрямої оцінки. Останнім часом у журналістських колах поширилося професійне слово "стеб", яким і позначають нову, окреслену вище, якість журналістики.

Стеб (стьоб) - це блазнювально-блюзнірські, шалапутно-агресивні, почасти пародоксальні поведінка, мислення, спілкування, відношення до чого-небудь, а, можливо, й ширше -цілий спосіб життя, а також відповідний стиль у журналістиці, літературі, живописі, кіно.

Така манера нав'язує читачам агресивно-нігілістичне ставлення до всіх явищ дійсності і є не лише стилем висловлюватися, але й світоглядною позицією, зміст якої у висміюванні всього і всіх, у негативному сприйнятті, а то й запереченні всього життя.

Посилення іронічності все ж не є єдиним способом реалізації оціночності. В усій, а не лише в "стебовій", журналістиці намітилося посилення позиції авторського "я", яке раніше було приглушене, розмивалося в обов'язковій партійності, необхідності демонструвати передусім свою класово-соціальну сутність. Сьогодні на черзі дня демонстрація особистісних рис характеру журналіста. Авторське "я" стає більш м'яким, толерантним, розкутим, людяним. Відходить у минуле однолінійне, чорно-біле бачення світу, натомість запроваджується плюралістична модель дійсності, багатокольорове сприйняття проблем і явищ.

Не викриття ворогів, а пошук друзів і однодумців, консолідація населення України в український народ стають актуальними завданнями для такого авторського "я". Це позиція людини-спостерігача, аналітика, мислителя, але не судді, інспектора чи наглядача.

"Зрозуміло, що кожен виступ журналіста, - наголошує В. В. Лизанчук, - які б ідеї він не сповідував, має бути спрямований не на розмежування, роз'єднання українського суспільства на Схід, Захід, Південь, Північ, на червоних і білих, а на згуртування, міцну інтеграцію різних областей в єдиний український державний організм" .

Посилення авторського "я" відбивається не лише в конкретних журналістських матеріалах, але й у праці цілих редакційних колективів. Якщо всі радянські газети були більш-менш схожі одна на одну, то зараз йдуть інтенсивні пошуки свого обличчя для кожного видання, свого текстового стилю й зорового образу. Наш час - це період диференціації газет та й усіх ОМІ за стильовими ознаками, період бурхливих шукань на теренах газетно-публіцистичних стилів.

Стильове розкріпачення, звільнення від навмисної одноманітності привело до своєрідної мовної революції на шпальтах наших періодичних видань. Широким потоком до газет і журналів ринула раніше пасивна лексика, що практично не допускалася в літературну мову: просторіччя, жаргонізми. Літературна мова виявилася під ударом мови майданів і вулиць, розмовної стихії.

Змінилася й стилістика заголовків. Вони все більше набувають характеру розповідних двоскладових речень, дієслівні конструкції витісняють називні. Підраховано, що в деяких газетах дієслівні заголовки складають часом 90 % від усієї кількості і відіграють роль своєрідних лідів. У поширенні таких заголовків-речень виявляється також посилення інформаційної функції сучасної журналістики.

Такою виглядає масово-інформаційна ситуація в Україні сьогодні. Можливо, створена нами картина є неповною, багато що бачиться недостатньо виразно зблизька, на невеликій віддалі часу, але цілком очевидно, що в 1990-х роках розпочався новий етап в історії української журналістики, остаточну оцінку якому дадуть науковці, а не його учасники.

Словник молодого журналіста

ГАЗЕТНА КАЧКА - псевдоінформація, фальшива, вигадана сенсація, іноді явна брехня, очевидна своєю безглуздістю й неправдивістю.