Розділ 18. Сучасна масово-інформаційна ситуація

4) незалежний.

Дайджестовий тип передбачає використання в органах масової інформації вже опублікованої (у друкованій або електронній журналістиці) інформації. Журналіст дайджестового видання не полює сам за новинами; він приходить на роботу, вмикає персональний комп'ютер і вивчає повідомлення, що надійшли на різноманітні інформаційні сайти. Новини, що сподобалися йому або такі, що відповідають програмі його видання, він відбирає для подальшої публікації на його сторінках. Такими матеріалами заповнюється вся газета. У кращому випадку вони можуть бути перекладені з іноземних мов, якщо в журналіста вистачає для цього знань у галузі філології. На цьому праця журналіста вичерпуються.

Експедиторський тип журналістики полягає в тому, що інформаційні матеріали в ній журналіст переносить від ексклюзивного джерела до масової аудиторії. Ньюзмейкером може бути політична або приватна особа, державна установа, громадська організація чи політична партія. Сутність цього типу журналістики - в отриманні кореспондентом готового інформаційного тексту, над яким він сам не працює, у кращому випадку від додає до нього косметичні прикраси. Цей текст створений у структурах (прес-центрах) організацій і установ, зацікавлених у його публікації. Часом його створюють колеги-журналісти, які працюють у галузі зв'язків з громадськістю.

Функції службової журналістики полягають у створенні власних матеріалів, але під конкретне політичне, соціальне, економічне та ін. замовлення. Журналіст вільний в обранні прийомів висвітленні питань, використанні того або іншого засобу поетики, але не головного - концепції явища. Журналіст у цьому типі журналістики не вивчає, не досліджує дійсність, а ілюструє задану йому іззовні ідею. Його свобода обертається псевдосвободою.

Незалежна журналістика вбачає своє покликання в пізнанні дійсності, правдивому, адекватному відображенні її в своїх матеріалах. Така журналістика залежить не від господаря, а від своїх читачів. А в залежності тільки від читачів полягає свобода журналіста. По суті лише цей четвертий тип заслуговує називатися справжньою журналістикою. У ньому журналіст виступає як самодостатня особистість зі своїм поглядом на світ, своєю політичною та моральною позицією. Тільки в цьому типі журналістики він наділений високим іменем МАЙСТРА.

На жаль, у сучасній українській журналістиці переважають дайджестові, експедиторські і службові видання. І дуже скромне місце в інформаційному просторі займають незалежні мас-медіа. Вони з'являться в достатній кількості тільки тоді, коли підвищиться добробут народу до такої міри, що рядовий громадянин зможе проголосувати заробленою гривнею за те чи інше видання, стане його передплатником. Зібравши достатню аудиторію читачів, видання зможе відмовитися від дотацій власника, стати незалежним кооперативним підприємством.

Поки що Україна перебуває тільки на шляху до цього. Сучасна масово-інформаційна ситуація в Україні характеризується істотними відмінностями в столиці і провінції.

У столичному інформаційному просторі ОМІ надзвичайно по-літизовані, що спричинюється розташуванням тут центральних органів

- головних гілок влади (парламенту, уряду, адміністрації Президента), кожна з яких прагне підпорядкувати собі частину ОМІ і через них поширювати корисну для себе інформацію;

- партій, кожна з яких прагне створити свій ЗМІ або навіть систему ЗМІ і через неї вести агітацію і пропаганду своєї програми.

Це призводить до того, що в столиці практично відсутні загальні безпартійні ОМІ. Часто декларована незалежність лише маскує справжню політичну залежність, тобто перебування ОМІ у полі безпосередніх політичних вказівок і політичного тиску. Політична залежність є головним видом залежності у столичному інформаційному просторі. Вона ж унеможливлює для ОМІ бути в опозиції до репрезентованих ними органів влади.

В Україні штучно створюється навмисна відірваність друкованих столичних ОМІ від провінційного, найбільш масового читача, для якого його убоге становище й висока передплатна ціна спричинюють неможливість передплати столичних газет і журналів. Згідно з статистичними даними, 70 % населення

України не передплачує жодної газети. А решта 30 % передплачують свої регіональні видання з програмами телебачення місцевих каналів і місцевою інформацією. Причому міністерство зв'язку й далі підвищує ціни на доставку, що остаточно нищить старі передплатні видання й розчищає дорогу молодим місцевим, як правило розважальним, друкованим ОМІ, які поширюються вроздріб - на розкладках і рознощиками в транспорті - і на тиражі яких, а відтак і на прибутки, передплата не впливає.

У цих умовах головним каналом поширення інформації стають аудіовізуальні ОМІ, контрольовані спеціально створеною Національною Радою з питань радіомовлення і телебачення. Переважна більшість населення України опиняється в полі дії офіційної державної (проурядової) інформації.

У провінції ОМІ значно менше політизовані, але це є наслідком меншої активності та інтенсивності тут політичного життя. Послаблення політичного тиску на журналістику не приводить до пом'якшення умов її існування, тому що чим далі в провінцію, тим більше посилюється економічний тиск.

Районні газети просто неспроможні існувати без дотацій рай-держадміністрацій, а відтак, вони цілком залежні від позиції господаря. Фактором величезної ваги є та обставина, що більшість районних газет і досі очолюють журналісти старої генерації, які опинилися на посадах головних редакторів 20-30 років тому, входили до найвищої районної номенклатури, а відтак звикли до утримання преси коштом держави та правлячої партії. Такі журналісти не здатні пристосуватися до нових ринкових умов, вважають за краще залишатися в економічній (і політичній) залежності, аніж шукати шляхів розвитку власної господарської діяльності, спроможної забезпечити їхню свободу і незалежність. Ситуація тут зміниться не раніше, ніж на зміну редакторам старого ґатунку прийде молоде покоління журналістів, виховане в навчальних закладах України, де вже викладаються такі дисципліни, які покликані підготувати журналіста до праці в ринкових умовах.

Помітною ознакою нашого часу є розширення спектру ОМІ. Якщо раніше існували лише партійні й фахові видання, то тепер, окрім, зрозуміло, загальних ОМІ, маємо розважальні, рекламні, жіночі, бізнесові, сільськогосподарські, молодіжні, еротичні і т. д. газети й журнали.

Мовна ситуація в інформаційному просторі України відзначається перевагою російськомовних ОМІ, які економічно поки що витісняють українські. У східних і південних регіонах нашої держави українськими за мовою залишаються районні, деякі міські й обласні ОМІ, які перебувають на дотаціях держбюджету. Традиційно сильні позиції української мови в західних областях держави. По-українськи видаються друковані органи партій і громадських організацій, програма яких спрямована на підтримку й розбудову української державності.

Причини цьому історичні - наслідки сучасні. Мовна ситуація в українській журналістиці - спадщина тоталітарного минулого. Витискування української мови з усіх сфер ужитку, переслідування її носіїв і патріотично налаштованих українців, що тривало впродовж багатьох поколінь, спричинило те, що кількість читачів російськомовної преси на сьогодні реально більша, ніж української, особливо в східних та південних регіонах нашої країни.

Таке становище створене багатолітньою кадровою політикою, що в СРСР зводилася до відкачування найбільш талановитих умів (між ними й журналістів) з України до Росії і в заповнюванні вакантних місць випускниками з журфаків університетів Росії. Якщо навіть відкинути імперське мислення, вироблене в росіян впродовж багатьох поколінь їхнього панівного становища в Росії й Радянському Союзі, і уявити, що людина прибуває на Україну з найкращими намірами вивчити мову, літературу й культуру, це неможливо зробити, в 22 роки починаючи з нуля по закінченні вузу, мало що до того знаючи про Шевченка, Франка, Лесю Українку, М. Лисенка, Марію Заньковецьку та інших діячів нашої історії і культури. Але почасти саме в руках таких осіб опинилася українська журналістика після проголошення незалежності.