Розділ «ПРОФЕСІЯ ЖУРНАЛІСТА»

Спеціальною телевізійною програмою журналістських розслідувань є резонансна "Закрита зона" В. Ар'єва. Ще один приклад — з'ясування обставин загадкової смерті засновника, власника і керівника інформаційної агенції "Українські новини" М. Коломійця. Всі матеріали розслідування були опубліковані окремим виданням "Загибель Михайла Коломійця" (Київ, 2003). Автори: О. Кириченко, Є. Соболєв, В. Бойко, Г. Гармаш. Інститут масової інформації проводить всеукраїнські конкурси журналістських розслідувань, підсумки яких свідчать про те, що цей жанр розвивається в Україні повноцінно, з використанням різних методик і засобів. Виходять спеціальні посібники, як-от видані у Черкасах "Механізми захисту журналістів, які проводять розслідування" (2007). Упорядники - С. Томіленко, М. Степанов. Безсумнівною також є практична користь від цієї журналістської діяльності для медійної авдиторії.

Правова культура

Необхідність виховання правової культури не означає, що кожен журналіст повинен здобути юридичну освіту. Хоч ті випадки, коли він має ту чи іншу спеціальну освіту, завжди на користь справі. Слід пам'ятати, що, відстоюючи інтереси своєї авдиторії, журналіст так чи інакше зачіпає інтереси якихось приватних осіб чи організацій. Тому він має виконувати професійні обов'язки, не порушуючи чинного законодавства. Журналіст повинен уміти не зашкодити комусь через свій непрофесіоналізм. Також знати свої права, щоб відстоювати власну позицію у конфліктній ситуації.

Правове регулювання діяльності журналіста здійснюється через ряд законів України, насамперед "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення та радіомовлення", "Про авторські та суміжні права", "Про інформаційні агентства", "Про систему Суспільного телебачення та радіомовлення", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів", "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова" тощо.

Н. Петрова та М. Місьо розкривають головні проблеми, з якими стикається український журналіст у своїй повсякденній діяльності. Так, свобода слова належить до природних прав кожної особи. Це зафіксовано у Загальній декларації прав людини (ООН, 1948) та Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950). Ст. 34 Конституції України, згідно з міжнародними стандартами, Гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Однак, зазначає Н. Петрова, в умовах демократичного суспільства жодне право не є абсолютним і задля громадського спокою, запобігання порушенням прав та законних інтересів інших осіб права можуть зазнавати обмежень. Дуже важливо, щоб ці обмеження були чітко обумовлені законом, аби не допустити їх свавільного тлумачення та зловживань у необґрунтованому застосуванні. Тож у третій частині ст. 34 Конституції України передбачено підстави, за яких свобода слова може зазнати обмеження, якщо йдеться про:

• інтереси національної безпеки;

• територіальну цілісність або збереження громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам;

• охорону здоров'я населення;

• захист репутації або прав інших людей;

• запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;

• необхідність підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Свобода слова є несумісною з цензурою. Тому ст. 15 Конституції України цензуру заборонено, а ст. 2 Закону України "Про друковані ЗМІ (пресу)" містить заборону створювати та фінансувати державні органи/установи/організації або посади для цензури масової інформації; вимагати попереднього погодження журналістських матеріалів. Ще одна з підстав свободи слова і вільного вираження поглядів міститься у ст. 54 Конституції України, яка Гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Наступне фундаментальне право, каже Н. Петрова, — на інформацію. Про нього йдеться уст. 9 Закону України "Про інформацію", за якою всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного отримання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Згідно з Конституцією України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб.

Окремо визнано і зафіксовано право громадян на оперативне отримання інформації про діяльність державних органів та організацій, об'єднань громадян та їхніх посадових осіб через ЗМК (ст. 34 Закону про пресу). Право на інформацію гарантується:

• обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняття рішень;

• створенням у державних органах спеціальних служб та систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;

• вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, за винятком встановлених законом обмежень;

• створенням механізму здійснення права на інформацію;

• здійсненням державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію;