Розділ 2 СПОСТЕРІГАЧ

СПОСТЕРІГАЧ

Харлан стояв біля входу в Час і розмірковував над перемінами в своєму житті. Ще недавно все було так просто. Були ідеали, або принаймні хоч гасла, заради яких варто жити. Кожна стадія життя Вічного мала свій сенс. Як там починаються «Основні принципи»: «Життя Вічного можна розділити на чотири періоди…»

Тепер ці принципи померкли в його очах, віра в них розлетілася на друзки, а що розбилося, того не склеїш.

Кожен із чотирьох періодів життя Вічного він прожив чесно. У перший період, тобто перші п’ятнадцять років свого життя, він ще не був Вічним, він був просто жителем Часу. Народитися Вічним не може ніхто; ним може стати тільки людина, котра живе у Часі — Часів’янин.

Вибір упав на Харлана внаслідок складного процесу ретельного добору й відсіювання, коли йому виповнилося п’ятнадцять років. Тоді він ще уявлення не мав про існування такої процедури добору. Після болісного прощання з родиною завіса Вічності назавше опустилася за ним. Вже тоді йому дали ясно зрозуміти, що за будь-яких обставин він уже ніколи не зможе повернутися назад. Мине чимало літ, перш ніж він довідається про справжню причину такої перспективи.

Опинившись у Вічності, він став Учнем і десять років провчився в школі, а по закінченні вступив у третій період вже як Спостерігач. І тільки після цього став Спеціалістом і справжнім Вічним. Такі чотири періоди життя Вічного: Часів’янин, Учень, Спостерігач і Спеціаліст.

Він, Харлан, пройшов крізь усі ці етапи бездоганно, можна навіть сказати, успішно.

Він добре пам’ятає той день, коли Учнівство залишилося позаду й вони стали незалежними членами Вічності; коли ще не бувши Спеціалістами, вони вже могли офіційно називати себе Вічними.

Він і досі пам’ятає той день. Школу закінчено, навчання позаду, і він стоїть в одній шерензі разом з п’ятьма іншими випускниками; руки закладені за спину, ноги злегка розставлені, погляди спрямовані вперед.

За кафедрою стоїть Наставник Ярроу й звертається до них із напутньою промовою. Харлан добре пам’ятає Ярроу — невеличкого, енергійного чоловіка з рудою, скуйовдженою чуприною, ластатими руками і скорботним виразом очей. Цей згаслий погляд не був рідкістю серед Вічних — туга за рідною домівкою, за своїм корінням, неусвідомлений смуток за одним-однісіньким, недосяжним для них Сторіччям накладали свою печать.

Харлан, звичайно, достеменно не пригадує слів Ярроу, але їхній зміст назавжди закарбувався в його пам’яті.

— Віднині ви Спостерігачі, — говорив Ярроу. — Ця робота не вважається престижною. Спеціалісти дивляться на неї спогорда, як на хлоп’ячу забаву. Може, і ви, Вічні… — Тут він зробив багатозначну паузу, даючи їм змогу розправити плечі й просяяти від пихи. — Може, й ви так само думаєте. Коли так, то ви не варті бути Спостерігачами.

Адже Обчислювачам нічого було б обчислювати, Розраховувачі Життя не знали б що розраховувати, Соціологи не мали б даних для аналізу, коли б не було Спостерігачів; одне слово, всі Спеціалісти залишилися б без роботи. Знаю, що ви вже не раз про це чули, але я хочу, щоб ця істина назавжди врізалася вам у пам’ять.

На вас, ще зовсім юнаків, чекає нелегке завдання — вийти із Вічності в Час і повернутися назад із фактами. Об’єктивними, безсторонніми фактами, не забарвленими вашими смаками й уподобаннями; фактами точними, щоб їх можна було ввести в Обчислювальні машини, цілком певними, щоб їх можна було підставити в соціальні рівняння, фактами чесними, які могли б стати основою для Зміни Реальності. І запам’ятайте ще одне. Не слід думати, що свій третій період, період Спостерігача, можна прожити спокійно, не докладаючи особливих зусиль. Тільки в ньому ви можете показати, на що ви здатні. Не шкільні оцінки, а робота Спостерігача визначить вашу майбутню спеціальність, вашу фахову майстерність. Для вас — це своєрідні курси підвищення кваліфікації Вічних, і найменша похибка чи недбальство залишать вас у Помічниках, незважаючи на ваші таланти. Я все сказав.

Він потис руку кожному, і Харлана, поважного, схвильованого та гордого, охопив святобливий трепет на саму думку, що на його долю випав найбільший у світі привілей стати Вічним і відповідати за щастя всіх людей, які живуть і житимуть у підвладних Вічності Сторіччях.

Свої перші незначні доручення Харлан виконував під суворим контролем, але з часом він відшліфував свої здібності на точилі досвіду, спостерігаючи за десятками Змін Реальності в десятках різних Сторіч.

На п’ятому році роботи йому надали звання Старшого Спостерігача й призначили в 482-й Сектор. Він почав працювати самостійно, й ця обставина трохи збила його колишню самовпевненість, коли він вперше доповідав Асистентові Обчислювача Гоббі Фінджі, котрий очолював Сектор.

У Фінджі був недовірливо стиснутий рот і сердиті очі, які здавалися смішними на його кумедному обличчі. Ніс у нього був схожий на круглий ґудзик, а щоки — на дві пампушки. Досить було все це лише розмалювати червоною фарбою, причепити Фінджі сиву бороду, й він ураз перетворився б на святого Миколу, або Санта-Клауса, або Діда-Мороза. Харлан знав усі ці три імені. Він сумнівався, щоб хтось хоч один із ста тисяч Вічних чув бодай про одне з них. Харлан сором’язливо приховував такі знання, але в душі пишався ними. Ще з перших шкільних днів він захопився Первісною історією, і Наставник Ярроу всіляко заохочував його. Поступово Харлан по-справжньому полюбив ці дивні, спотворені Сторіччя, що передували не лише заснуванню Вічності в 27-му, а й самому винаходу Темпорального Поля в 24-му. Він читав старовинні книжки й журнали. Іноді — коли вдавалося одержати на те дозвіл — він навіть подорожував у далеке минуле, у ранні Сторіччя Вічності, щоб зібрати потрібний йому матеріал. За п’ятнадцять років він зумів зібрати чудову власну бібліотеку, і майже всі книги були надруковані на папері. Там був томик автора, якого звали Г. Уеллс, автора іншої книги звали В. Шекспір, — усе якісь допотопні розповіді. Та найціннішим у його колекції було повне зібрання оправлених томів Первісного тижневика. Воно забирало багато місця, але Харлан через свою сентиментальність ніяк не наважувався перевести його в мікрофільм.

Час від часу він з головою поринав у цей світ, де життя було життям, а смерть — смертю, де людина приймала рішення безповоротно, де не можна було ні запобігти лихові, ні сприяти добру і де програна битва при Ватерлоо була програна раз і назавжди. Особливо йому подобалася старовинна приказка про те, що написане пером не витягнеш і волом. І як йому було тоді важко й болісно повертатися думками до Вічності — до світу, де Реальність була чимось миттєвим і мінливим, де люди, такі як він, могли тримати її у своїх руках і за бажанням надавати їй кращої форми.