Розділ «Частина друга»

– Нелюб’язно ви, гетьмане запорізький, приймаєте нас, посланників королівських.

– Не буду говорити на морозі, знайдеться ще для цього час, – різко відповів Хмельницький. – Пустіть мене, пане Кисіль, у свої сани, я бажаю честь виявити посольству – поїду разом із вами.

З цими словами він спішився і підійшов до саней. Кисіль посунувся вправо, звільняючи місце по ліву від себе руку.

Побачивши це, Хмельницький насупився і крикнув:

– По праву руку мене саджайте!

– Я сенатор Речі Посполитої!

– А що мені сенатор! Потоцький он перший сенатор і коронний гетьман, а в мене в ликах зараз разом з іншими: захочу, завтра ж на палю посаджений буде.

Рум’янець виступив на блідих щоках Киселя.

– Я тут особу короля представляю!

Хмельницький ще дужче насупився, але стримав себе і сів ліворуч, бурмочучи:

– Най король буде у Варшаві, а я на Русі. Мало ще, бачу, вам од мене дісталося.

Кисіль нічого не відповів, лише звів очі до неба. Він передчував, що його очікує, і справедливо подумав у ту мить, що якщо шлях до Хмельницького можна назвати Голгофою, то переговори з ним – хресна мука.

Поїзд рушив у місто, де стріляли з двох десятків гармат і дзвонили в усі дзвони. Хмельницький, ніби побоюючись, як би комісари не визнали це знаком особливої для себе честі, сказав воєводі:

– Я не тільки вас, а й інших послів, яких до мене шлють, так приймаю.

Хмельницький говорив правду: дійсно, до нього, ніби до удільного князя, вже посилали посольства. Повертаючись із Замостя під враженням виборів, пригнічений звістками про поразки, завдані литовським військом, гетьман куди як скромніше про себе мислив, але, коли Київ вийшов назустріч йому з прапорами і вогнями, коли академія вітала його словами: «Tamquam Moisem, servatorem, salvatorem, liberatorem populi de sevitute lechica et bono omine Bohdan»[181] – Богом даний, коли, нарешті, його назвали «illustrissimus princeps»,[182] – тоді, за словами сучасників, «загордився цим звір дикий». Силу свою відчув і твердий ґрунт під ногами, чого раніше йому бракувало.

Чужоземні посольства були безмовним визнанням як його могутності, так і незалежності; незмінна дружба татар, оплачувана більшістю здобичі та нещасним ясиром, що його цей народний вождь дозволив брати з числа свого народу, дозволяла розраховувати на підтримку проти будь-яких ворогів; тому-то Хмельницький, який іще під Замостям визнавав королівську владу і волю, нині, пойнятий гординею, упевнений у своїй силі, бачачи пануючий у Речі Посполитій розбрід і слабкість її проводирів, готовий був підняти руку й на самого короля, тепер уже мріючи в глибині темної своєї душі не про козацькі вольності, не про повернення Запоріжжю колишніх привілеїв, не про справедливість до себе, а про удільну державу, про князівську шапку і скіпетр.

Він почував себе хазяїном України. Запорізьке козацтво стояло за нього: ніколи, ні під чиєю владою не купалося воно в такому морі крові, не мало такої багатої здобичі; дикий за натурою своєю народ тягся до нього – адже, коли мазовецький або великопольський селянин безмовно гнув спину під ярмом насильства, що в усій Європі дісталося на долю «нащадків Хама», українець разом зі степовим повітрям усмоктував любов до волі настільки ж безмежної, дикої та буйної, як самі степи. Охота було йому ходити за панським плугом, коли його погляд губився в пустелі, Господом, а не паном даній, коли з-за порогів Січ закликала його: «Кинь пана і йди на волю!», коли жорстокий татарин учив його воювати, привчав погляд його до пожеж і крові, а руку – до зброї?! Чи не краще було розбійничати під рукою Хмеля і панів різати, ніж ламати перед підстаростою шапку?…

А ще народ ішов до Хмеля тому, що хто не йшов, той потрапляв у полон. У Стамбулі за десять стріл давали невільника, за лук, загартований у вогні, – трьох, така велика кількість полонеників була. Тому в черні не залишалося вибору – і лише дивна з тих часів збереглася пісня, котру довго ще виспівували по хатах із покоління в покоління, дивна пісня про цього вождя, прозваного Мойсеєм: «Ой щоб того Хмеля перша куля не минула!»

Зникали з лиця землі містечка, міста й села, країна збезлюділа, перетворилась на руїни, на суцільну рану, що її не могли загоїти століття, але цей вождь і гетьман цього не бачив або не хотів бачити – він ніколи нічого не помічав далі своєї особи, – і міцнів, і годувався вогнем і кров’ю, і, змучений страшенним самолюбством, губив власний народ, власну країну; і от тепер увозив комісарів у Переяслав під калатання дзвонів і грім гармат, як удільний владика, господар, князь.

Похнюпивши голови, їхали в лігвище лева комісари, і останні іскри надії гаснули в їхніх серцях, а тим часом Скшетуський, що рухався за другим рядом саней, невідривно розглядав полковників, що прибули з Хмельницьким, думаючи побачити серед них Богуна. Після марних пошуків на берегах Дністра, що закінчилися за Ягорликом, у душі пана Яна, як єдиний і останній засіб, визрів намір відшукати Богуна і викликати його на смертний двобій. Бідолашний наш лицар розумів, звичайно, що в цьому пеклі Богун може зарубати його без усякого бою чи віддати татарам, але він кращої був про отамана думки: знаючи його мужність і невтримну відвагу, Скшетуський майже не сумнівався, що, поставлений перед вибором, Богун не відмовиться від двобою. І тому виношував у своїй змученій душі цілий план, як зв’яже отамана клятвою, щоб у разі смерті його той відпустив Олену. Про себе Скшетуський уже не піклувався: припускаючи, що козак у відповідь йому скаже: «А коли я загину, нехай вона ні моєю, ні твоєю не буде», – він готовий був і на це погодитися й у свою чергу дати таку ж клятву, аби вирвати її з вражих рук. Нехай вона до кінця днів своїх знайде спокій у монастирських стінах… Він теж спершу на полі битви, а потім, якщо не доведеться загинути, у монастирській келії пошукає заспокоєння, як шукали його в ті часи всі згорьовані душі. Шлях такий здавався Скшетуському прямим і ясним, а після того як під Замостям йому одного разу підказали думку про двобій із отаманом, після того як пошуки князівни в придністровських болотах закінчилися невдачею, – то і єдино можливим. З цією метою, не зупиняючись на відпочинок, він поспішив із берегів Дністра навздогін за посольством, сподіваючись або в оточенні Хмельницького, або в Києві знайти суперника, тим паче що, за словами Заглоби, Богун мав намір їхати в Київ, вінчатися там при трьохстах свічах.