Розділ «Частина друга»

– Навіщо ж ви його викликали?

– Якось вирвалося само собою. На вас тільки й надія. Куди мені, старому, проти нього з моєю задишкою, та й сила не та, а красень сей, наче дзиґа, верткий. І злий, собака.

– Я постараюся, – сказав невеличкий лицар.

– Бог на поміч. Не падайте духом!

– Іще б чого!

У цю хвилину до них підійшов один із Селицьких.

– Лепський козак у вас, – прошепотів він. – Рівніше себе з нами тримає, а то й вищої думки. Ач яка фанаберія! Певно, матінка його на шляхтича задивилася свого часу.

– Ет, – сказав Заглоба, – скоріше на його матінку шляхтич.

– І мені так здається, – додав Володийовський.

– Почнемо! – раптом вигукнув Богун.

– Почнемо, почнемо!

Зупинилися. Володийовський, вельми досвідчений, незважаючи на молоді літа в таких забавах, спершу пісок ногою перевірив – чи досить твердий, – а потім оглядів нерівності ґрунту. Видно було, що налаштований він дуже серйозно. Як-не-як мав схрестити зброю з лицарем, уславленим на всю Україну, про котрого в народі складали пісні, ім’я котрого було відоме в кожному куточку Русі, аж до самого Криму. Володийовський, простий драгунський поручик, багато чого очікував од цього поєдинку: або славної смерті, або не менш славної перемоги – і тому нічого без уваги не полишав. Лице його незвичайно виражало серйозність – Заглоба навіть перелякався. «Легкість духу втрачає, – подумав він. – Не минути лиха бідоласі, а за ним і я на той світ вирушу».

Тим часом Володийовський, ретельно оглянувши майданчик, почав розстібати куртку.

– Холодно, – сказав він, – але зігріємося, слід гадати.

Богун наслідував його приклад, і обидва, знявши верхній одяг, лишилися тільки в сорочках та шароварах, потому кожний засукав на правій руці рукав.

Але такий жалюгідний вигляд мав невеличкий лицар біля високого на зріст і міцного отамана! Пана Міхала майже не було видно. Ніби молодий півник із сильним степовим яструбом замислив єдиноборство! Секунданти з тривогою поглядали на широкі груди козака, на тугі й могутні мускули, що відкрилися, коли він засукував рукав. Ніздрі Богуна роздувалися, мовби він заздалегідь відчував кров, лоб зібрався зморшками, так що, здавалося, чорна грива росте від самих брів, і шабля в руці смикалась. Утупивши в противника хижі свої очі, він чекав сигналу до поєдинку.

А Володийовський іще раз оглянув на світло клинок своєї шаблі, поворушив жовтими вусиками і став у позицію.

– Ох, і різанина буде! – прошепотів Харламп Селицькому на вухо.

І тут пролунав Заглобин голос, що ледь здригнувся:

– В ім’я Боже, починайте!