Розділ «Частина друга»

– Pereat! Pereat! – гриміло під зводами.

Підчаший – блідий, із краплями холодного поту на лобі – підхопився зі свого місця, а грізного вигляду постаті вже наближалися до почесних місць, до вівтаря, вже чулося зловісне:

– Сюди його давайте!

Князь, бачачи, до чого йдеться, підвівся й простяг правицю.

Натовп стримав свій запал і, вважаючи, що він хоче говорити, миттю стих.

Але князь хотів тільки розсіяти бурю і вгамувати пристрасті, щоби не допустити пролиття крові в храмі, коли ж побачив, що небезпечний момент минув, знову опустився на своє місце.

Через два стільці, поряд із київським воєводою, сидів нещасний підчаший: сива голова його схилилася на груди, руки безсило впали, а з губів, разом із риданнями, зірвалися слова:

– Господи! За гріхи мої приймаю хрест зі смиренням!

Старець міг розбудити жалість у найзачерствілішому серці, але натовп зазвичай жалості не знає: знову там-сям зчинився галас, і тут раптом підвівся воєвода київський, давши рукою знак, що просить слова.

Воєвода відомий був як соратник Яреми, що здобув із ним не одну перемогу, тому слухали його уважно.

А він звернувся до князя, заклинаючи його у зворушливих словах не відмовлятися від булави і без вагань стати на захист вітчизни. Коли батьківщина в небезпеці, хай заплющить закон своє недремне око, нехай порятує її від загибелі не поіменований вождем, а той, хто воістину зробити це здатен.

– Прийми ж булаву, непереможний вождю! Прийми і спаси – й не тільки город сей, а всю нашу вітчизну. Її вустами я, старець, тебе благаю, а зі мною всі стани, всі мужі, жінки та діти. Спаси! Спаси!

Тут стався випадок, який зворушив усі серця: до вівтаря наблизилася жінка в жалобнім одязі й, кинувши до ніг князя золоті прикраси та ще якісь коштовності, впала перед ним на коліна й вигукнула, голосно ридаючи:

– Прийми ж, князю, надбання наше! Життя тобі довіряємо, спаси! Відверни загибель.

Дивлячись на неї, сенатори, воїни, а за ними і весь натовп розридались, і крик, який вирвався ніби з одних грудей, струсонув стіни костьолу:

– Спаси!

Князь затулив лице руками, а коли прибрав долоні, в очах у нього блищали сльози. І все ж Ярема вагався: якщо він прийме булаву, чи не применшить він гідності Речі Посполитої?!

Тут підвівся коронний підчаший.

– Я старий, – сказав він, – і розчавлений соромом і горем. Я маю право від непосильного тягаря відмовитись і покласти його на більш надійні плечі. Тому перед цим розп’яттям, перед усім лицарством вам віддаю булаву – беріть її без вагань.

І простяг Вишневецькому цей символ влади. На хвилину тиша настала така, що чути було, як пролетить муха. Нарешті пролунав голос Яреми. Він промовив урочисто: