Розділ «Частина друга»

– Самого б Кривоноса зустріти! Чом би йому не вирушити в роз’їзд – ох, і всипав би йому перцю! Можете не сумніватися, шановні панове, у мене ці мерзотники не тільки заспівають – затанцюють!

– Через три дні з’їжджаємося в Ярмолинцях, а тепер – у путь, куди кому випало! – сказав Скшетуський. – Тільки людей бережіть.

– Через три дні в Ярмолинцях! – повторили Заглоба, Володийовський і Підбийп’ятка.

Розділ VI

Коли Заглоба залишився сам зі своїм загоном, йому якось одразу зробилося незатишно й навіть, правду кажучи, страшнувато: дорого дав би старий шляхтич, аби поряд був Скшетуський, Володийовський або пан Лонгинус, якими він у душі премного захоплювався й поряд із якими, бозоглядно вірячи в їхню кмітливість і безстрашність, почувався в цілковитій безпеці.

Тому спочатку їхав на чолі свого загону він у доволі кепському гуморі й, підозріливо роззираючись навсібіч, перебирав у пам’яті небезпечні ситуації, в котрі міг потрапити, бурмочучи при цьому:

– Звичайно, воно б веселіше було, коли б хоч один із них поблизу перебував. Господь усякого відповідно до задуманого призначення створив, а цим трьом слід було ґедзями народитися, тому що до крові вельми охочі. Їм на війні так, як іншим біля жбана меду, – наче риби у воді, їй-богу. Хліба не давай, а допусти в січу. В самих ніскільки ваги, зате рука важка. Скшетуського я в ділі бачив, знаю, наскільки він peritus.[150] Йому людину порішити, що ксьондзові молитву сказати. Улюблена справа! Нашому литвину, котрий своєї голови не має, а полює на три чужі, втрачати нічого. Найменше я невеличкого цього жевжика знаю, але теж, напевно, жалити преболяче вміє, судячи з того, що я під Старокостянтиновом бачив і що мені про нього розповідав Скшетуський, – оса, та й годі! На щастя, хоч він десь неподалік; з’єднаюся, мабуть, із ним: а то куди йти, хоч убий, не знаю.

До того Заглоба відчув себе самотнім, що серце від жалості до самого себе защеміло.

– Ось так-то! – бурчав тихенько він. – У кожного є до кого притулитись, а в мене що? Ні друга, ні матері, ні батька. Сирота – і край!

У цю хвилину до нього під’їхав вахмістр Космач:

– Куди ми йдемо, пане начальник?

– Куди йдемо? – перепитав Заглоба.

І раптом випростався в сідлі й вуса закрутив хвацько.

– Та хоч у Кам’янець, якщо буде на те моя воля! Розумієте, вахмістре шановний?

Вахмістр поклонився й мовчки повернувся в стрій, дивуючись, чому розсердився начальник. Заглоба ж, кинувши навколо декілька грізних поглядів, заспокоївся й продовжував бурмотіти:

– Так я й піду в Кам’янець – нехай мені сто київ по п’ятах всиплять турецьким манером, коли зроблю таку дурницю. Тьху! Хоча б один із цих був поряд, усе б на душі полегшало. Що можна із сотнею людей зробити? Вже ліпше самому йти – викрутитися простіше. Багато нас занадто, щоб удаватися до хитрощів, а щоб захищатися – мало. Ох, і недоречно придумав Скшетуський загін поділити. Куди, приміром, прямувати мені? Знаю тільки, що в мене за спиною, а що попереду, хто скаже? Хто поручиться, що дияволи ці пастки не приготували на дорозі? Кривоніс та Богун! Славна парочка, щоб їх чорти драли! Вбережи мене Всевишній од Богуна хоча б. Скшетуський прагне з ним зустрічі – почуй, Господи, його молитви! І я йому того зичу, тому що він друг мені, прости мене, Боже! Доберуся до Збруча й повернуся в Ярмолинці, а язиків їм приведу більше, ніж хотіли самі. Це діло просте.

Тут раптом до нього знову підскакав Космач.

– Пане начальник, верхові якісь за пагорком.

– Та ну їх до дідька… Де? Де?

– А он там, за горою. Я значки бачив.