Розділ «Частина друга»

– Так-то воно так, одначе пригадайте, добродію: хоч як би ми підбадьорювали надією, він і мені, й вам одповідав так negligenter,[149] ніби йшлося про пусту справу, а, бачить Бог, чорна б то була з його боку невдячність: сердега стільки за ним сліз пролила, так змучилася, що й пером не описати. Своїми очима бачив.

Володийовський похитав головою.

– Не може такого бути, що він од неї відступився. Хоча, вірно, спершу, коли диявол цей її викрав із Розлогів, побивався так, що ми за його mens побоювались, а тепер куди більше стриманий. Та якщо йому Господь дарував душевний спокій і сил додав – воно й на краще. Ми, як істинні друзі, радіти маємо.

Сказавши так, Володийовський пришпорив коня й поскакав уперед до Скшетуського, а Заглоба деякий час їхав мовчки біля Підбийп’ятки.

– Маю надію, пане, ви поділяєте мою думку, що, коли б не амури, куди менше зла творилося на світі?

– Що Всевишнім наперед визначено, того не уникнеш, – відповів литвин.

– Ніколи ви до ладу не відповісте. Де Крим, а де Рим! Через що було зруйновано Трою, скажіть на милість? А нинішня війна хіба не через руду косу? Чи то Хмельницький Чаплинську забажав, чи то Чаплинський Хмельницьку, а нам за гріховні пристрасті платити головою!

– Це любов нечиста, але ж є й високі почуття, що примножують Господню славу.

– Ось тепер ваша милість у саме яблучко влучили. А чи скоро самі на солодкій сій ниві почнете трудитися? Я чув, перед походом вас опоясали шарфом.

– Ох, братушко!.. Братушко!..

– У трьох головах притичина, чи що?

– Ах! У тім-то й справа!

– Тоді послухайте мене: розмахніться добряче та й зітніть разом голови Хмельницькому, ханові та Богуну.

– Якби ж вони побажали в ряд стати! – мрійливо промовив литвин, здіймаючи очі до неба.

Тим часом Володийовський довго їхав поряд із Скшетуським, мовчки поглядаючи з-під шолома на безживне лице друга, а потім його стремена своїм торкнувся.

– Яне, – сказав він, – даремно ви роздумами себе мучите.

– Не роздумую я, молюся, – відповів Скшетуський.

– Свята це й премного похвальна справа, але ж ви не чернець, аби вдовольнятися лише молитвою.

Пан Ян поволі повернув страдницьке своє лице до Володийовського й запитав глухим, повним смертної туги голосом:

– Скажіть, Міхале, що мені лишилось іще, як не постригтись у ченці?…