Розділ «Частина друга»

– Князь заборонив, не я. А ви воїн і мусите слухатися наказу.

Пан Міхал замовк, тому що справді насамперед був воїном, тільки вусиками швидко заворушив у місячному світлі і нарешті мовив:

– Ніч дуже вже світла – не ходіть нині.

– І я б волів, аби була темнішою, – відповів Скшетуський, – але зволікання неможливе. Погода, як бачите, встановилася міцно, а в нас порох кінчається, провізія теж. Жовніри вже майдан подовбали списами – корінці шукають; у деяких ясна гниють від капості, котру вони їдять. Сьогодні ж піду, негайно, я вже і з князем простився.

– Бачу, ви просто погибелі шукаєте.

Скшетуський посміхнувся сумно.

– Побійтеся Бога, Міхале. Не так уже мені моє життя й у радість, це вірно, але по добрій волі я смерті шукати не буду – це гріх; та й мова йде не про те, щоб загинути, а щоб із табору вийти й короля дістатись і врятувати обложених.

Володийовському раптом нестерпно захотілося розповісти Скшетуському про Олену, він навіть рота був розкрив, але подумав: «Ще від такої новини збожеволіє – тим легше його по дорозі схоплять», – і прикусив язика, запитавши замість цього:

– Як іти збираєтесь?

– Я князеві сказав, що піду через ставок, а потім по річці, аж поки табір далеко позаду залишиться. Князь погодився, що цей шлях найвірніший.

– Нічого, бачу, не поробиш, – зітхнув Володийовський. – Один раз умерти дано, і вже краще на ратному полі, ніж у своїй постелі. Помагай вам Бог! Допомагай вам Бог, Яне! Якщо не доведеться зустрітися на цьому світі, побачимося на тім, а я вас повік не забуду.

– Як і я вас. Відплати вам Бог за все добре! Слухайте, Міхале: якщо я загину, вони, можливо, мене не виставлять на огляд, як пана Лонгина, – занадто дорого їм це обійшлось, – але який-небудь спосіб похвалитися, певно, вишукають: у такому разі нехай старий Зацвілиховський поїде до Хмельницького за моїм тілом – не хочеться, щоб мене по їхньому табору пси тягали.

– Будьте спокійні, – відповів Володийовський.

Заглоба, який спочатку не вникав у суть розмови, зрозумів урешті-решт, про що йдеться, та не знайшов уже в собі сил ні утримувати, ні відговорювати друга, тільки глухо простогнав:

– Учора той, сьогодні цей… Боже! Боже!..

– Довіртеся провидінню, – сказав Володийовський.

– Пане Ян!.. – почав був Заглоба.

І не зміг більше нічого сказати, лише опустив сиву свою, пониклу голову другові на груди і притулився до нього, як безпомічна дитина.

Через годину Скшетуський занурився у води західного ставка.

Ніч була дуже ясна, і середина ставка блищала, як срібний щит, одначе Скшетуський миттєво зник, тому що біля берега ставок густо заріс кугою, очеретом і осокою; далі, де очерет рідшав, рясно росли латаття, рдесник і глечики. Це плетиво широкого й вузького листя, ослизлих стебел, гачкуватих паростків, у яких заплутувалися ноги, а іноді й тулуб, страшенно заважало рухові, але принаймні лицар схований був од очей варти. Переплисти через освітлену середину годі було й думати: всякий темний предмет із легкістю міг бути помічений. Тому Скшетуський вирішив обійти ставок уздовж берега й дістатися болота на іншому боці, по якому протікала річка, що впадала в ставок. Як видно, там стояли козацькі або татарські караули, але зате ріс цілий ліс очерету, лише по краях зрізаного на курені черню. Досягши болота, можна буде далі йти в заростях очерету навіть по дну, якщо тільки воно не виявиться надто багнистим. Але і цей шлях був досить небезпечний. Під дрімаючою водою, що біля берега ледь доходила до кісточок, ховалася трясовина завглибшки з лікоть, а то й більше. При кожнім кроці Скшетуського вслід йому з дна спливало безліч бульбашок, і звук їх пречудово можна було в тиші розчути. До того ж, незважаючи на всю повільність його рухів, од нього колами розходилися хвилі і, досягши вільного від очеретів простору, заломлювали на собі світло місяця. Коли б зараз пішов дощ, Скшетуський просто переплив би ставок і через які-небудь півгодини вже б крокував по болоту, але на небі не виднілося ні хмарини. Цілі потоки зеленуватого світла падали на водну гладь, перетворюючи листя латать на срібні блюдця, а волоті очерету – на срібні султани. Вітру не було; на щастя, звук бульбашок заглушувався гуркотом пострілів. Помітивши це, Скшетуський посувався вперед, лише коли частішали залпи в окопах і шанцях. Але тиха і погожа ця ніч створювала ще одне утруднення. Хмари комарів, здіймаючись із заростей очерету, клубочилися в лицаря над головою, сідали на лице, на очі, боляче кусаючи, дзижчачи і виспівуючи над вухом жалібні свої псалми. Скшетуський, вибираючи цей шлях, не зваблювався його простотою, та всіх труднощів не міг передбачати. І вже найменше припускав він, які його долатимуть страхи. Всяка водойма, навіть якщо вона вздовж і впоперек відома, вночі виявляється таємничою та страшною, через що мимоволі починаєш думати: а що вона на дні ховає? Збаразький же ставок був просто жахливий. Вода здавалася в ньому густішою звичайної й видавала трупний сморід: у ній гнили сотні татар і козаків. Обидві сторони, щоправда, намагалися витягати трупи, але скільки їх іще залишалося серед очерету, густої стрілиці та рдесника? Від води тягло холодом, але по чолу Скшетуського градом котився піт. Що, коли які-небудь слизькі руки обхоплять його раптово або зеленуваті очі глянуть раптом із-під ряски? Довгі стебла латать обплутували його коліна, а в нього волосся дибилося: часом чи не потопельник це стис його у своїх обіймах, щоб ніколи не випустити? «Ісусе, Маріє! Ісусе, Маріє!» – тільки й шепотів на кожнім кроці лицар. Інколи він здіймав очі догори і, бачачи місяць, зірки та і спокій, що панував у небесах, відчував полегшення. «Є Бог!» – повторював він упівголоса, щоб самому себе почути. Часом він кидав погляд на берег, і тоді йому здавалося, що на рідну Божу землю він дивиться з якогось проклятого потойбічного світу – світу боліт, чорних глибин, блідих відсвітів, духів, мерців і непроглядної ночі, – й така його охоплювала туга, що хотілося негайно вирватися з очеретяної пастки на волю.