Розділ «Частина друга»

Але він продовжував іти заростями й настільки вже віддалився від табору, що за півсотні кроків від берега на Божій цій землі побачив верхового татарина; зупинившись, аби краще його розгледіти, Скшетуський – судячи з того, що вершник розгойдувався мірно, хилячись до кінської гриви, – вирішив, що татарин дрімає.

Дивна то була картина. Татарин погойдувався без упину, ніби мовчки кланявся Скшетуському, а той не міг од нього відірвати очей. Щось застрашливе в усьому цьому було, та Скшетуський зітхнув полегшено: від реальної небезпеки в порох розсіялися стократ більш гнітючі страхи – вигадані уявою. Світ духів зник кудись, і до лицаря відразу ж повернулася холоднокровність; у голові замигтіли зовсім інші запитання: спить чи не спить, почекати чи йти далі?

Зрештою він пішов далі, рухи його зробилися ще безшумнішими, ще обережнішими, ніж спочатку. Він був уже на півдорозі до болота й річки, коли відчув перший порив легкого вітру. Очерет раптово загойдався, стебла його, чіпляючись одне за одне, сильно зашелестіли, а Скшетуський зрадів, бо, незважаючи на всю обережність, незважаючи на те, що часом він по декілька хвилин затрачав на кожен крок, мимовільна незручність, невірний рух, сплеск легко могли його видати. Тепер він крокував сміливіше під голосні пересуди очерету, що наповнили весь ставок шумом, – і все довкола нього заговорило, навіть вода забурмотіла, вдаряючи хвилею об берег.

Але рух цей, як видно, не тільки прибережні зарості розбудив: перед Скшетуським негайно виник якийсь чорнуватий предмет і неухильно почав на нього насуватися, злегка тремтячи, ніби до кидка готуючись. У першу секунду лицар ледь не скрикнув, але огида і страх позбавили його голосу й одночасно від жахливого смороду перехопило горло.

Однак за хвилину, коли перша думка, що це потопельник, який зловмисно заступив йому дорогу, покинула його, залишивши тільки огиду, Скшетуський рушив далі. Очерет не змовкав, перешіпотування навіть голоснішало. Крізь волоті, що гойдалися, лицар побачив другий татарський сторожовий пост, потім третій. Він їх обминув, обминув і четвертий. «Мабуть, я вже півставу обійшов», – подумав Скшетуський і висунув голову з очерету, намагаючись зрозуміти, в якому перебуває місці. Раптом щось його штовхнуло – обернувшись, він побачив біля самих своїх колін обличчя чоловіка.

«Це вже другий», – відзначив про себе лицар.

Але цього разу не злякався, бо друге тіло, що пливло на спині, в заціпенінні своєму не виявляло ніяких ознак життя. Скшетуський тільки прискорив крок, щоб уникнути запаморочення. Зарості ставали все густішими: з одного боку, тепер він був надійно схований, але, з другого, це надзвичайно утруднювало рух. Минуло ще півгодини, година, лицар ішов, не сповільнюючи кроку, хоча втома все більше його долала. У деяких місцях було настільки мілко, що вода і колін не діставала, зате подекуди він занурювався майже по пояс. А ще нестерпно важко було витягати ноги з мулу. Піт котився по чолу, хоча час від часу дрож із ніг до голови пробігав по його тілу.

«Що це? – у страху думав Скшетуський. – Невже delirium? Болота все нема й нема, раптом я його не розгледжу в очеретах і пройду мимо?»

Це загрожувало страшною небезпекою: так можна було цілу ніч кружляти по берегу ставка і вранці опинитися там же, відкіля вийшов, або де-небудь в іншому місці потрапити до козаків у руки.

«Невірний я вибрав шлях, – думав Скшетуський, і в душу його почав закрадатися страх. – Через ставки не пройти, треба повертатися; відпочину до завтра й піду тієї ж дорогою, що Лонгинус».

Але вперто йшов далі, позаяк розумів, що, сподіваючись повернутись і відпочити перед продовженням шляху, обманює сам себе; до того ж йому спадало на думку, що, посуваючись настільки повільно, із зупинками на кожнім кроці, він не міг іще досягти болота. Одначе бажання відпочити переслідувало його все невідступніше. Часом йому хотілося влягтися для перепочинку хоч у самісіньку грязюку. Але він ішов, заперечуючи власним думкам і невпинно читаючи молитви. Дрож усе сильніше його пробирав, усе важче було витягати з твані ноги. Кожна поява татарських дозорів протвережувала свідомість, але він почував, що і дух стомлений не менше за тіло, а до всього починається лихоманка.

Минуло ще півгодини – болото так і не показалось.

Зате тіла потопельників попадалися все частіше. Ніч, страх, трупи, шум очерету, безсоння й утома зробили свою справу: у Скшетуського почали плутатися думки. Перед очима зароїлися видіння. Ось Олена в Кодаку, а вони з Редзяном пливуть униз по Дніпру на дубасах. Очерети шелестять, а йому чується пісня: «Гей, то не пили пилили… не тумани вставали». Ксьондз Муховецький їх перед вівтарем очікує, пан Кшиштоф Гродзіцький запрошений бути весільним батьком. Князівна цілісінький день дивиться з мурів на ріку – так і сподівайся, сплесне руками, закричить: «Їде! Їде!»

– Ваша милість! – говорить Редзян і за рукав його тягне. – Панянка он стоїть…

Скшетуський приходить до тями. Це очеретини, переплутавшись, загородили йому дорогу. Мана розсіюється. Повертається свідомість. Тепер він уже не почуває такої утоми – лихоманка додає йому сили.

Гей, а чи не болото це вже?

Та ні, навколо все той же очерет, мовби він і не зрушився з місця. Біля гирла річки вода має бути чистою – значить, це ще не болото.

Лицар іде далі, та перед уявним його поглядом із настирливою впертістю постає мила серцю картина. Марно чинить опір Скшетуський, даремно починає шепотіти молитву, марно намагається зберегти ясність розуму – знову перед ним Дніпро, дубаси, чайки… Кодак, Січ… тільки цього разу видіння більш безладне, безліч осіб у ньому змішалося: біля Олени і князь, і Хмельницький, і кошовий отаман, і пан Лонгинус, і Заглоба, і Богун, і Володийовський – усі причепурені з нагоди їх вінчання, та де ж бо саме вінчання буде? Не зрозумієш, що за місце: чи то Лубни, чи то Розлоги, а може, Січ або Кодак… Вода навкруги чомусь, хвиля бездиханні тіла гойдає…

Скшетуський удруге пробуджується, вірніше, його будить голосний шерех, що доноситься з того боку, куди він іде, – і ось він уже прислухається, завмерши на місці.

Шерех наближається, чутні поскрипування, сплески – це човен.