Розділ «Частина друга»

– Це не вам, добродію, вирішувати! – сказав князь.

– Мовчіть! – прошепотів, смикнувши шляхтича за рукав, Володийовський.

– Ми їх у цих земляних укриттях як кротів передавимо, – продовжував Заглоба, – а я прошу у вашої ясновельможності дозволу піти на вилазку першим. Вони мене непогано вже знають, нехай познайомляться ліпше.

– На вилазку?… – перепитав князь і брови насупив. – Постривайте-но… Ночі з вечора темні бувають… – І звернувся до старости красноставського, пана Пшиємського та регіментаріїв: – Прошу на раду, шановні панове.

І спустився з валу, а за ним пішли всі воєначальники.

– О Господи, що ви робите, пане? – дорікав тим часом Заглобі Володийовський. – Як так можна? Чи ви служби і порядку не знаєте, що втручаєтеся в розмови старших? Хоч який великодушний князь, але у воєнний час із ним жарти погані.

– Пусте! – відповідав Заглоба. – Пан Конєцпольський-старший суворий був як лев, але порад моїх завжди додержувався неухильно. Нехай мене нині ж вовки зжеруть, якщо хто скаже, що не моїм лише підказкам завдяки він двічі розбив Густава Адольфа. З ким, з ким, а з високими особами я говорити вмію! Хоч би і зараз: помітили, як князь obstupuit,[200] коли я йому щодо вилазки підкинув думку? Ану як Господь нам пошле вікторію – чия це буде заслуга? Ваша, може?

У цю хвилину до них підійшов Зацвілиховський.

– Ач які, га? Риють! Риють, як свині! – сказав він, указуючи на поле.

– Про мене, краще б і справді там свині були, – відповів Заглоба, – ковбаса б хоч дешево обійшлася, а то їхнє падло і пси жерти не будуть. Нині солдати в розташуванні пана Фірлея вже колодязі копають – у східному ставку від трупів води не видно. До ранку жовчні міхури полопалися – усі, сволоцюги, спливли. Боронь Боже у п’ятницю рибки поїсти, вона тепер годується м’ясом.

– Що вірно, то вірно, – підтвердив Зацвілиховський, – я старий воїн, а стільки мертвечини давно не бачив, хіба що під Хотином, коли яничари приступом хотіли взяти наш табір.

– Побачите ще більше – повірте вже мені!

– Думаю, нині ввечері, а то і раніше треба чекати штурму.

– А я говорю, до завтра нам дадуть спокій. – Та ледве Заглоба скінчив свої слова, над шанцями знялися білі стовпи диму і ядра з гулом понеслися до окопів.

– От вам! – сказав Зацвілиховський.

– Ба! Та вони в ратній науці ні чорта не тямлять! – відповів Заглоба.

Мав рацію все-таки старий Зацвілиховський. Хмельницький приступив до регулярної облоги, перерізав усі дороги, закрив усі виходи, підступи до пасовищ, понабудовував апрошів і шанців, повів до табору хитрі підкопи, але штурмів не припинив. Він вирішив узяти обложених змором, смикати їх і тримати в страху, не даючи стулити очей і всіляко виснажуючи, поки зброя сама не випаде з утомлених рук. Увечері він знову вдарив на позицію Вишневецького, хоча, як і напередодні, успіху не домігся, та й козаки з меншою вже йшли охотою. Наступного дня обстріл не припинявся ні на хвилину. Траншеї підведено було вже так близько, що і рушничні кулі досягали валів; земляні прикриття курилися з ранку до вечора, немовби маленькі вулкани. Не справжній бій то був, а безперервна перестрілка. Обложені час від часу вискакували з окопів, і тоді в хід пускалися шаблі, ціпи, коси і піки. Але не встигали покласти одних, прикриття негайно заново заповнювалися. За день у жовнірів не було ні хвилини перепочинку, а коли нарешті дочекалися жаданого заходу сонця, почався новий лютий приступ – про вилазку нічого було і думати.

Уночі 16 липня два відважні полковники, Гладкий і Небаба, вдарили на позицію князя і знову зазнали страшної поразки. Три тисячі найхоробріших козаків полягли на полі, інші, переслідувані старостою красноставським, у сум’ятті тікали у свій табір, кидаючи зброю і роги з порохом. Не менш сумна доля спіткала і Федоренка, що під покровом густого туману ледве не взяв на світанку місто. Відтіснили його німці Корфа, а староста красноставський і хорунжий Конєцпольський, погнавшись услід, майже всіх перебили.

Але все це ніщо було в порівнянні з жахливою бурею, що вибухнула над окопами 19 липня. Попередньої ночі козаки насипали проти позицій Вишневецького високий вал і невпинно поливали з нього обложених вогнем із гармат великого калібру, коли ж день добіг кінця і перші зірки блиснули на небі, десятки тисяч людей було кинуто на приступ. Одночасно вдалині показалося з півсотні страшних облогових веж, що повільно котили до окопів. З боків у них на зразок страхітливих крил стирчали настили для подолання ровів, а верхівки димилися, гуділи і блискали, викидаючи вогонь із легких гармат, пищалей і самопалів. Вежі посувалися серед моря голів, немов велетні полковники, то опромінюючи червоним відблиском гарматних пострілів, то зникаючи в диму та мороці. Жовніри, показуючи на них здалеку один одному, шепотіли:

– Гуляй-городки пішли! Змеле нас Хмельницький у вітряках цих.