Розділ «Частина друга»

Пан Лонгинус і ще кілька людей убігли за ним слідом.

У ту ж секунду нутро землянки наповнилось несамовитим лементом: одночасно інші лицарі з криком кинулися до інших укрить. У темряві лунали стогони, чувся брязкіт заліза; якісь чорні постаті кудись бігли, інші падали додолу, часом гримів постріл, але все це тривало не довше чверті години. Козаки, здебільшого захоплені вві сні, навіть не пручались – усі полягли, не встигнувши схопитися за шаблі.

– До гуляй-городків! До гуляй-городків! – пролунав голос старости красноставського.

Лицарі кинулися до веж.

– Зсередини підпалювати, зовні мокро! – крикнув Скшетуський.

Але наказ нелегко було виконати. У вежах, збитих із соснових колод, не було ні дверей, ні яких-небудь отворів. Козацькі стрільці піднімалися на них по драбинах, гармати ж (а вміщувалися туди тільки найменші) втягували на мотузках. Деякий час лицарі тільки бігали навколо, марно хапаючись за кути і рубаючи шаблями дерево.

На щастя, у челядників були сокири: їх вони і пустили в хід. Староста красноставський наказав підкладати знизу бляшанки з порохом, прихоплені спеціально для цієї мети. Запалили дьоготь у мазницях і смолоскипи – полум’я почало лизати колоди, хоч і мокрі зовні, але наскрізь просочені смолою.

Одначе перш ніж зайнялося дерево, перш ніж вибухнув порох, пан Лонгинус нагнувся і підняв величезний валун, викопаний козаками із землі.

Щонайперші силачі вчотирьох би не зрушили цей камінь із місця, та лицар тримав його у своїх могутніх руках, розгойдуючи злегка, і лише при світлі мазниць можна було помітити, що кров прихлинула до лиця велетня. Солдати оніміли від захвату.

– Геркулес! Бодай йому! – здійнявши над головою руки, вигукнув хтось.

Пан Лонгинус тим часом, підійшовши до облогової вежі, котру ще не встигли підпалити, відкинувся і пошпурив камінь у стіну – у саму її середину.

Ті, що стояли навколо, мимоволі пригнулися – з таким гулом валун полетів над головами. Від удару враз лопнули всі з’єднання, пролунав тріск, вежа розкололася надвоє, немовби розчинилися зламані ворота, і з гуркотом звалилася додолу.

Купу колод облили дьогтем і в одну мить підпалили.

Через деякий час кілька десятків гігантських багать освітило рівнину. Дощ іще лив, але вогонь був сильніший води – і «горіли сі белюарди на подив обом військам, понєже пресиро в той день було».

З козацького табору прискакали на виручку Стемпка, Кулак і Мрозовицький із декількома тисячами козаків кожний, намагалися вгамувати полум’я – де там! Стовпи вогню і багряного диму з нестримною силою рвалися до неба, відбиваючись в озерах і калюжах, які після грози розлилися по ратному полю.

Лицарі тим часом, зімкнувши стрій, поверталися в окопи; радісні вигуки вже здалеку неслися їм назустріч.

Раптом Скшетуський подивився на всі боки, оглянув поглядом задні ряди і громовим голос крикнув:

– Стій!

Пана Лонгина і невеличкого лицаря серед тих, що поверталися, не було.

Видно, розохотившись, вони затрималися біля останньої вежі, а може, наткнулися на козаків, що десь затаїлися, – так чи інакше, відходу товаришів, напевно, не помітили.