Розділ «Частина друга»

– Не зрадник до тебе підходить, а гетьман козацький і твій вірний союзник, якому ти допомагати обіцявся не тільки в разі удачі, – відповів Хмельницький.

– Іди ночуй у замку! Тягни, як обіцяв, ляхів за комір із окопів!

– Великий хане всія Орди! – звучним голосом відповів Хмельницький. – Ти могутній, і після султана немає тобі на землі за могутністю рівних! Ти мудрий і сильний, але хіба можеш ти послати стрілу з лука під самі зірки або вимірити глибину моря?

Хан подивився на нього зі здивуванням.

– Не можеш! – підвищив голос Хмельницький. – Так і я не зміг угадати, яка непомірна гординя і нахабність Яреми! Чи смів я помислити, що він не злякається тебе, великого хана, не виявить покірності лише бачачи тебе, не прийде до тебе бити чолом, а на тебе самого підніме зухвалу свою руку, проллє кров твоїх воїнів і над тобою, могутній володарю, як над останнім із твоїх мурзів, глумитися буде? Чи міг я насмілитися такими думками образити тебе, кого люблю і шаную?

– Аллах! – промовив хан з іще більшим подивом.

– І ще я тобі одне скажу, – продовжував Хмельницький, і голос його й манера триматися ставали все впевненішими, – ти великий і могутній; повсюдно, від заходу до сходу, народи і монархи схиляються перед тобою й левом величають. Лише Ярема не падає ниць перед ликом твоїм, і тому, коли не зітреш ти його в порошок, не змусиш зігнути шию і з хребта його в сідло сідати не будеш, нанівець зведуться міць твоя і слава, тому що всякий скаже, що лядський князь кримського царя посоромив і не поніс за це ніякої кари, що він більш великий, більш могутній, ніж ти, хане великий…

Настало глухе мовчання. Мурзи, аги і мулли, як на сонце, дивилися на ханський лик, затаївши подих, він же, заплющивши очі, поринув у роздуми…

Хмельницький, обпершись на булаву, сміливо чекав відповіді.

– Ти сказав, – вирік нарешті хан, – я зігну Яремі шию і з хребта його на коня буду сідати, щоб не говорили від заходу до сходу, начебто один невірний пес посоромив мене, великого хана…

– Великий Аллах! – вигукнули в один голос мурзи.

У Хмельницького ж радість бризнула з очей: одним махом він відвернув навислу над його головою небезпеку і ненадійного союзника перетворив у найвірнішого з вірних.

Лев цей мав уміння миттєво в змію перевертатися.

Обидва табори до пізньої ночі гуділи, як зігріті весняним сонцем бджоли в пору роїння, а на ратному полі тим часом вічним, непробудним сном спали лицарі, простромлені кулями і стрілами, сколоті піками, порубані мечами. Зійшов місяць, і пустилася в обхід цієї обителі смерть; вона відображувалася в калюжах крові, виривала з мороку все нові купи нерухомих тіл, переходила нечутно з одних на інші, заглядала в розкриті мертві очі, висвітлювала посинілі обличчя, уламки зброї, кінські трупи – і все більш блідими ставали промені нічного світила, немовби видовище, що відкрилося, страшило його. Полем то там, то тут, де групами, а де поодинці пробігали якісь лиховісні фігури: це челядь та обозна прислуга поспішала обібрати мерців – так по п’ятах за левами скрадаються шакали… Але марновірний страх зрештою і їх прогнав з місця битви. Щось страшне, щось таємниче було в цьому вистеленому трупами полі, в цьому спокої та нерухомості тіл, ще недавно повних життя, в цій безмовній згоді, що з’єднала лежачих пліч-о-пліч поляків, козаків, татар і турків. Часом вітер шелестів у кущах, розкиданих по полю, а жовнірам, що пильнували в окопах, ввижалося: то людські душі кружляють над тілами. Говорили, що, коли в Збаражі пробило північ, з різних кінців рівнини, від валів до ворожого стану, з шумом знялися незліченні пташині зграї. Чули у височині ридання, тяжкі зітхання, від яких волосся дибилось, і глухі стогони. Ті, кому судилося загинути в цій битві та чиєму слухові доступні були неземні заклики, виразно чули, як польські душі, відлітаючи, кричали: «Перед очі твої, Господи, несемо гріхи наші!», а душі козаків стогнали: «Ісусе Христе, помилуй!» – тому що полеглим у братовбивчій війні до віковічного блаженства шлях був заказаний: їм призначалося летіти кудись у невідомі темні далечіні та кружляти разом із вихорами над юдоллю сліз, і плакати, і стогнати ночами, поки не вимолять вони біля ніг Христа прощення за спільні провини, не випрохають забуття і миру!..

Але в ті дні ще сильніш озлобилися серця людські, і жоден ангел злагоди не пролетів над ратним полем.

Розділ XXV

Назавтра, перш ніж сонце розсипало по небу золоті відблиски, навкруг польського табору вже височів новий оборонний вал. Колишній надто був довгий: і захищати його було важко, і на допомогу один одному приходити не з руки; тому князь із паном Пшиємським вирішили оточити військо більш тісним кільцем укріплень. Над виконанням цього завдання працювали не покладаючи рук усю ніч – гусари нарівні з іншими полками і челяддю. Лиш о четвертій годині ранку стомлене воїнство стулило очі, і всі, крім дозорців, заснули кам’яним сном; ворог уночі теж не витрачав часу марно, а ранком довго не подавав ознак життя, видно, не оговтавшись після вчорашнього розгрому. З’явилася навіть надія, що штурму в той день не буде зовсім.

Скшетуський, пан Лонгинус і Заглоба, сидячи в наметі, куштували пивну юшку, щедро заправлену сиром, і з задоволенням згадували події минулої ночі – якому воякові не приємно поговорити про недавню перемогу!

– Я звик по-дідівському – з курми лягати, з півнями прокидатися, – просторікував Заглоба, – а на війні? Ану спробуй! Спиш, коли хвилину урвеш; прокидаєшся, коли розштовхають. Одне мене дратує: через такий набрід терпи незручності! Та що поробиш, такі часи настали! Але й ми їм учора з лишком відплатили. Ще разок-другий почастуємо так, у них усяке бажання пропаде порушувати нам сон.

– А не знаєте, пане, чи багато наших полягло? – запитав Підбийп’ятка.