– Е-е-е! Небагато; воно й завжди, до речі, обложників більше гине, ніж обложених. Повоюєте з моє, теж почнете в таких речах розбиратись, а нам, старим жовнірам, навіть трупи рахувати не треба: із самої битви судити можна.
– І я біля вас, друзі, дечому навчуся, – мрійливо мовив пан Лонгинус.
– Неодмінно, коли тільки розуму вистачить, на що в мене особливого сподівання немає.
– Облиште, пане, – втрутився Скшетуський. – У пана Підбийп’ятки вже не одна війна за плечима, і дай Боже, щоб кращі лицарі билися так, як він у вчорашньому бою.
– Як міг, старався, – відповів литвин, – та хотілося б зробити більше.
– Ну вже, не скромничайте, ви себе показали досить непогано, – поблажливо зауважив Заглоба, – а що інші вас перевершили, – тут він хоробро закрутив вус, – у тім вашої провини немає.
Литвин вислухав його, опустивши очі, і зітхнув, згадавши про три голови і про пращура свого Стовійка.
У цю хвилину відкинулася запона намету і з’явився Володийовський, веселий і бадьорий, мовби щиголь погожого ранку.
– От ми й зібралися! – вигукнув Заглоба. – Налийте йому пива!
Невеличкий лицар потиснув друзям руки і мовив:
– Знали б ви, скільки ядер валяється на майдані – уявити важко! Кроку не можна пройти, щоб не спіткнутися.
– Бачили, бачили, – відповів Заглоба, – я теж, уставши, по табору прогулявся. Курям у всім львівськім повіті за два роки яєць не нанести стільки. Ех, якби то яйця були – попоїли б ми яєчні досхочу! Я, зізнатися, за сковороду з яєчнею найвишуканішу віддам страву. Жовнірська натура в мене, як і у вас, до речі. Смачно попоїсти я завжди майстер, тільки підкладай! Тому й у бою за пояс заткну кожного з нинішніх зніжених молокососів, які й миски диких груш не з’їдять без того, щоб негайно животи не схопило.
– Одначе ви вчора відзначилися! – сказав невеличкий лицар. – Бурляя укласти з маху – хо-хо! Не чекав я від вас такого. На всій Україні й у Туреччині не було лицаря славнішого.
– Непогано, га?! – самовдоволено вигукнув Заглоба. – І не вперше мені так, не вперше, пане Міхал. Довгенько ми один одного шукали, зате й підібрались, як волосок до волоска: четвірки такої не знайти в усій Речі Посполитій. Їй-богу, з вами та під рукою нашого князя я б уп’ятьох хоч на Стамбул рушив. Зауважте собі: пан Скшетуський Бурдабута вбив, а вчора Тугай-бея…
– Тугай-бей живий залишився, – перебив його поручик, – я сам відчув, як у мене лезо зісковзнуло, і відразу ж нас розділили.
– Усе одно, – сказав Заглоба, – не перебивайте мене, любий друже. Пан Міхал Богуна у Варшаві посік, як ми вам говорили…
– Краще б не згадували, пане, – зауважив пан Лонгинус.
– Що вже тепер: сказаного не повернеш, – відповів Заглоба. – І радий би не згадувати, одначе продовжу; отже, пан Підбийп’ятка з Мишікишок горезвісного Полуяна порішив, а я Бурляя. Причому, не буду приховувати, ваших би я огулом за одного Бурляя віддав, отого мені й найтяжче дісталося. Диявол був, не козак, вірно? Були б у мене сини legitime natos,[199] добре б я їм залишив ім’я. Цікаво, що його величність король і сейм скажуть і як нас нагородити зволять, нас, що більш сіркою і селітрою годуються, ніж чим іншим?
– Був один лицар, який усіх нас доблестю перевершував, – сказав пан Лонгинус, – лиш імені його ніхто не знає і не пам’ятає.
– Хто такий, цікаво? Либонь у давнину? – запитав, відчувши себе ураженим, Заглоба.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вогнем і мечем» автора Генрих Сенкевич на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 154. Приємного читання.