Розділ «Частина друга»

Вчасно підоспіли гусари: ногайці Субаґази, як вовки, що прагнуть крові, вже поверталися в битву, а з іншого боку на підмогу яничарам поспішав, зібравши залишки білоцерківців, Хмельницький. Усе змішалося в купу. Козаки, татари, потурченці, яничари втікали в страшенному сум’ятті й безладді до табору, не чинячи опору. Кавалерія переслідувала їх, рубаючи ліворуч і праворуч. Хто не впав од першого удару, того тепер наздоганяла загибель. У запалі погоні гусари обігнали задні ряди втікачів; руки в жовнірів німіли від рубання. Втікачі кидали зброю, прапори, шапки, навіть скидали на скаку одяг. Білі яничарські чалми ніби снігом покрили поле. Вся добірна гвардія Хмельницького, піхота, кіннота, артилерія, допоміжні загони татар і турків збилися в безформну юрбу, що розгубилася, збожеволіла, осліпла від страху. Цілі сотні від одного лицаря тікали. Гусари зробили свою справу, погромивши татар і піхоту, – тепер настала черга легкої кавалерії та драгунів; ведені Кушелем із Володийовським, вони суперничали один із одним, а командири їхні творили справжні чудеса, що перевершували людську уяву. Кров суцільним потоком залила страшне побоїще і ніби вода хлюпотіла під копитами, обдаючи бризками збрую та обличчя.

Юрба втікачів змогла відсапатися лише біля возів свого обозу, коли сурми програли відбій кінноті князя.

Лицарство поверталося з піснями й радісними вигуками, по дорозі паруючими ще шаблями перераховуючи ворожі трупи. Але хто міг з одного погляду оцінити втрати, що їх зазнав противник? Хто міг порахувати всіх полеглих, коли біля самих окопів бездиханні тіла лежали одне на одному купами «з доброго мужика зростом»? Жовніри немовби вчаділи від міцного запаху крові та поту. На щастя, з боку ставків піднявся досить сильний вітер і відніс ядушливі запахи до ворожих наметів.

Так закінчилася перша зустріч страшного Яреми з Хмельницьким.

Але штурм іще не закінчився: поки Вишневецький одбивав атаки на правому крилі, Бурляй ледь не оволодів укріпленнями на лівому. Непомітно обійшовши місто і замок, він зі своїми задніпровцями підійшов до східного ставка і завдав могутнього удару по розташуванню військ Фірлея. Угорська піхота, що стояла там, не могла стримати натиску, позаяк іще не були насипані вали біля ставка; першим утікав хорунжий із прапором, а за ним і весь полк. Бурляй урізався в середину, слідом нестримним потоком ринули задніпровці. Переможні вигуки донеслися до протилежного кінця табору. Козаки, переслідуючи втікачів, розбили невеликий загін кавалерії, захопили кілька гармат і вже підступали до позицій каштеляна бєльського, коли підоспів із поміччю пан Пшиємський із декількома ротами німців. Уклавши одним ударом хорунжого, він підхопив прапор і помчав із ним назустріч ворогові. Німці накинулися на козаків; зав’язався запеклий рукопашний бій; люті Бурляєвих воїнів, що мали до того ж кількісну перевагу, протистояла відвага старих левів, ветеранів німецької війни. Марно Бурляй, немов поранений вепр, кидався в саму гущу битви. Хоч якими великими були презирство до смерті й стійкість, що виявляли в бою його козаки, вони не могли стримати невгамовних німецьких солдатів, що, насунувши суцільною стіною, з такою наперли силою, що відразу ж відтіснили їх назад, притиснули до редутів, половину уклали на місці, а решту після півгодинної сутички відкинули за вали. Пан Пшиємський, залитий кров’ю, перший установив на недокінченому насипі свій прапор.

Становище Бурляя зробилося жахливим: отаманові доводилося відступати тим же шляхом, яким він прийшов, а оскільки Ярема на той час уже відбив атаку на правому фланзі, йому неважко було оточити весь загін козаків. Щоправда, на допомогу Бурляю кинувся з корсунськими кіннотниками Мрозовицький, але в цю хвилину на поле вийшли гусари Конєцпольського, до них приєднався Скшетуський, що повертався після розгрому яничарів, і разом вони перепинили дорогу задніпровцям, які до того відступали в бойовому порядку.

Одним ударом Бурляй був розбитий наголову, і тут жахлива почалася різанина. Єдиний шлях – до смерті – залишався козакам, тому що до табору шлях було відрізано. Деякі, не бажаючи просити пощади, запекло захищались, об’єднавшись групами або поодинці, інші марно простягали руки до вершників, які вихором носилися по полю битви. Почалася погоня, скачка наперегони, одиночні сутички, пошуки втікачів, що ховались у вибоїнах і за горбками. З валів заходилися кидати мазниці з запаленим дьогтем; немов вогневі метеори з полум’яніючою гривою, летіли вони, висвітлюючи бойовище. При кривавих цих відблисках довершувалася розправа над задніпровцями.

Субаґази, що того дня творив чудеса хоробрості, кинувся був їм на допомогу, та знаменитий Марек Собєський, староста красноставський, осадив його, як лев осаджує дикого буйвола, і побачив Бурляй, що нівідкіля йому чекати порятунку. Ех, Бурляю, Бурляю, більше за життя дорога була тобі козацька твоя слава, і тому не шукав ти порятунку! Інші тікали під покровом темряви, у всяку щілину забивалися, прослизали між копитами скакунів, він же ще шукав, із ким зітнутися. Від його руки впали Домбек і Русецький і пан Аксак, молоде левеня, той самий, що здобував під Старокостянтиновом вічну славу; потім убив отаман Савицького, потім з маху повалив на землю двох крилатих гусарів і нарешті, забачивши товстопузого шляхтича, що із трубним риком перетинав поле битви, з копита вскач, подібний до блискаючого язика полум’я, кинувся до нього.

Заглоба – бо то був він – од страху заревів іще дужче і, повернувши коня, кинувся навтьоки. Останнє волосся сторчма стало на його голові, але він не втратив цілковитого самовладання, навпаки, мозок його працював із гарячковою жвавістю, найрізноманітніші вигадуючи фортелі; при цьому він репетував: «Шановні панове! Хто в Бога вірує!..» – і летів на відчай душі туди, де більше вершників зібралося. Бурляй тим часом, заїхавши збоку та обравши найкоротший шлях, кинувся за ним. Заглоба заплющивсь, а в голові його одне вертілося: «Здохну як шолудивий пес!» Він чув за спиною форкання скакуна, бачив, що ніхто не поспішає до нього на допомогу, що від погоні не втекти й нічия рука, крім власної, не вирве його з Бурляєвої пащі.

Але в останню цю хвилину, можна сказати, на межі життя і смерті, розпач його і жах раптом заступила лють; заревівши так застрашливо, як не заревіти й турові, та повернувши коня на місці, Заглоба кинувся на козацького отамана.

– Заглобу дістати захотів! – крикнув він і змахнув шаблею.

Цієї миті нову зграю палаючих мазниць було скинуто з валів; зробилося світліше. Бурляй глянув і остовпів.

Але не тому остовпів, що почув знайоме ім’я, – ніколи раніше йому не доводилося його чути, – він упізнав чоловіка, котрого, як Богунового приятеля, пригощав нещодавно в Ямполі.

Фатальна хвилина здивування коштувала відважному козацькому проводиреві життя; перш ніж він устиг опам’ятатися, Заглоба зі страшною силою торохнув його в скроню й одним махом звалив на землю.

Сталося це на очах у всього воїнства. Радісним крикам гусарів відповідав крик жаху, що вирвався в козаків; побачивши загибель старого чорноморського лева, задніпровці вкрай занепали духом і втратили бажання до опору. Кого не вирвав із ворожих пазурів Субаґази, той поліг – полонених тієї кошмарної ночі не брали зовсім.

Субаґази, переслідуваний легкою кавалерією старости красноставського, втікав назад у табір. Штурм по всій лінії укріплень було відбито – лише біля козацького табору ще шаленіла кіннота, послана втікачам навздогін.

Вигук радості й тріумфу струснув стан обложених, і громоподібні вигуки понеслися до небесних височин. Закривавлені, мокрі від поту, чорні від пороху воїни, запорошені пилом, із розпухлими обличчями і ще грізно зведеними бровами, із ще не згаслим вогнем в очах, стояли, обпершись на зброю, жадібно хапаючи ротом повітря, готові знову ринутися в бій за першим знаком. Але поступово й кавалерія почала повертатися з кривавих жнив на підступах до табору; потім на поле битви спустився сам князь, а за ним регіментарії, коронний хорунжий, пан Марек Собєський, пан Пшиємський. Весь цей блискучий кортеж повільно посувався вздовж окопів.

– Хай живе Ярема! – кричало воїнство. – Хай живе батько наш!

А князь схиляв на всі боки булаву і голову, не прикриту шоломом.

– Спасибі вам! Дякую! – повторював він голосом звучним і ясним.