Розділ «Частина друга»

– І нехай. Ставайте на узбіччя! Сюди! Сюди хутчіше!

Друзі причаїлися в пітьмі під деревами. Татарські бахмати тим часом наближалися – весь ліс гудів од скаженого тупоту копит, як у бурю.

– От і кінець прийшов! – сказав Заглоба і підніс до губ міх із вином.

Не одразу від нього відірвавшись, він труснув головою і вигукнув:

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Я готовий умерти!

– Постривайте, постривайте! – сказав Володийовський. – Троє вперед вирвалися – цього мені й треба.

І дійсно: на освітленій місяцем дорозі показалися три вершники: видно, під ними були найпрудкіші бахмати, що в Україні прозиваються вовкогонами, – від них не могли втекти навіть вовки. Далі, відставши кроків на двісті-триста, мчало ще десятка півтора вершників, а там і вся щільно збита зграя ординців.

Ледь троє перших порівнялися з засідкою, прогриміли два постріли, потім Володийовський, як рись, вистрибнув на середину дороги і, перш ніж Заглоба встиг опам’ятатись і зміркувати, що відбувається, третій татарин упав, немов блискавкою уражений. Усе сталось як оком змигнути.

– На коня! – крикнув невеличкий лицар.

Йому не довелося повторювати двічі: через секунду друзі мчали по шляху, мов два вовки, переслідувані розлюченою собачою зграєю. Тим часом підоспілі бусурмани обступили своїх полеглих одноплемінників і, переконавшись, що загнані вовки здатні загризти на смерть, злегка притримали коней, чекаючи відсталих.

– Бачили, пане! Я знав, що вони зупиняться! – сказав Володийовський.

Але виграли наші друзі всього декілька сот кроків: погоня перервалася ненадовго, тільки тепер татари трималися купи і поодинці вперед не виривалися.

Коні втікачів виснажені були тривалою скачкою, і поступово біг їхній сповільнювався. Особливо втомився кінь під Заглобою – нелегко було нести на собі таку тушу – і знову почав спотикатись; у старого шляхтича залишки волосся піднялися сторчма при думці, що буде, якщо впаде кінь.

– Пане Міхал, дорогий, не кидайте мене! – у розпачі вигукував він.

– Не тривожтеся! – відповідав невеличкий лицар.

– Щоб цього коня вовки…

Він не договорив: перша стріла задзижчала над самим його вухом, а за нею, немов жуки і бджоли, задзвеніли, засвистіли, заспівали інші. Одна пролетіла так близько, що ледь не зачепила оперенням вуха Заглоби.

Володийовський обернувся і двічі вистрілив у переслідувачів із пістоля.

Раптом кінь Заглоби спіткнувся, та так, що ледве не зарився храпом у землю.

– Господи помилуй, у мене кінь падає! – не своїм голосом заволав Заглоба.