Розділ «Частина друга»

– Це що за заграва праворуч? – запитала князівна.

– Не буду приховувати, ласкава панно! – відповів невеличкий лицар. – Татари це, вірогідніше за все, от що.

– Ісусе, Маріє!

– Не бійтеся, князівно! Головою клянуся, ми від них утечемо, а в Матчині наші корогви.

– Швидше, заради Бога, швидше! – вигукнув Редзян.

І без зайвих слів усі четверо понеслись, як нічні привиди, далі. Дерева почали рідшати, ліс закінчувався, і заграва дещо зблідла. Раптом Олена обернулася до невеличкого лицаря.

– Шановні панове! Заприсягніться, що не віддасте мене живцем! – сказала вона.

– Не віддамо! – відповів Володийовський. – Клянуся життям!

Не встиг він договорити, перед ними розкинулася галявина, рівна як степ, із протилежного кінця, приблизно за чверть милі від подорожан, облямована чорною смугою лісу. Прогалина ця, відкрита на всі сторони, сріблилася від місячного світла: кожен горбок на ній був видний як удень.

– От найзгубніше місце! – прошепотів Заглобі Володийовський. – Якщо вони в Чорному Острові, обов’язково на прогалину цю вийдуть.

Заглоба нічого не відповів, тільки міцніше упер п’яти в боки коня.

Вони були вже посередині галявини, ліс на протилежнім боці наближався, малювався все чіткіше, як раптом невеличкий лицар простягнув руку на схід.

– Дивіться, – сказав він Заглобі, – бачите?

– Кущі бачу вдалині, зарості…

– Кущі ж бо ворушаться. Поганяйте коней, тепер уже вони нас неодмінно помітять!

Вітер засвистів у вухах утікачів – рятівний ліс із кожною секундою був ближче.

Раптом із правого краю галявини, відкіля насувалася темна лавина, докотився спершу рокіт, подібний до гулу морських хвиль, а потім повітря сколихнув багатоголосий крик.

– Побачили! – заревів Заглоба. – Пси! Нечестивці! Дияволи! Лиходії! Вовки!

Ліс був так уже близько, що втікачі, здавалося, відчували свіже і холодне його дихання.

Але і хмара татар набирала все виразніших обрисів; темна її маса раптом почала розгалужуватися – немов гігантське страховисько випустило довгі свої щупальця і тягло їх до втікачів із неймовірною швидкістю. Чутке вухо Володийовського вже розрізняло окремі вигуки: «Алла! Алла!»