Розділ «Частина друга»

– Спішуйтеся й у ліс! – заревів Володийовський.

Із цими словами він осадив і свого коня, сплигнув додолу, і за хвилину пітьма поглинула обох.

Але маневр цей не лишився непоміченим розкосими татарськими очима, і півсотні бусурманів, теж зіскочивши з коней, кинулися за втікачами навздогін.

Гілки зірвали шапку з Заглоби, хльоскали його по лиці, за жупан чіплялись, але шляхтич мчав стрімголов, наче скинув із пліч років тридцять. Кілька разів він падав, але, підвівшись, припускав іще швидше, сопучи, як ковальський міх, поки не скотився в глибоку яму від вирваного з коренем дерева і не відчув, що звідси йому вже не вибратися: сили залишили його зовсім.

– Ви де? – тихо запитав Володийовський.

– Тут, у ямі! Каюк мені! Рятуйтеся, пане Міхал.

Але пан Міхал, ні хвилини не вагаючись, сплигнув слідом за ним у яму і затулив йому рот долонею.

– Тихо! Може, ще проскочать! А ні, будемо захищатися.

Тим часом татари наблизились. Одні з них, гадаючи, що втікачі попереду, і дійсно проскочили мимо, інші ж сповільнили ходу, оглядаючись навколо себе й обмацуючи дерева.

Лицарі затаїли подих.

«Хоч би який-небудь сюди звалився, – у відчаї подумав Заглоба, – я б йому показав!..»

Раптом вусібіч посипались іскри: татари заходилися викрешувати вогонь…

Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що дмухали на трути. Деякий час татари – лиховісні лісові примари – блукали околяса за півсотні кроків од ями і підступали все ближче.

Але раптом якісь дивні звуки, шум і невиразні вигуки донеслися з боку дороги, порушуючи спокій сонної хащі.

Татари поховали кресала і завмерли як укопані. Пальці Володийовського впилися в плече Заглобі.

Вигуки стали голоснішими, раптово спалахнули червоні вогники й одночасно пролунали мушкетні залпи – один, другий, третій, а слідом крики: «Алла!», дзенькіт шабель, кінське іржання. Тупіт копит змішався з криками: на дорозі закипіла битва.

– Наші! Наші! – крикнув Володийовський.

– Бий, убивай! Бий! Коли! Ріж! – ревів Заглоба.

Ще мить – і повз яму в страшному переполоху пролетіли півсотні ординців, що втікали до своїх щодуху. Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін і помчав за ними по п’ятах у темній хащі.

Заглоба залишився сам на дні ями.