Розділ «Частина перша»

Князь довго дивився воєводі у вічі і з притиском сказав:

– Переможеним явіть милосердя, вони його приймуть із удячністю й пам’ятатимуть, у переможців же в зневазі пребудете. Бачить Бог, народу цьому ніхто ніколи кривд не вчиняв! Та вже коли сталося, що розгорівся бунт, так його не переговорами, а кров’ю гасити слід. Інакше ганьба нам і погибель!

– Тим скоріша, якщо на власний страх і ризик війну вестимемо, – відповів воєвода.

– Чи значить це, що ви, добродію, далі зі мною не підете?

– Ваша княжа милість! Бога закликаю у свідки, що не буде це від недоброзичливості до вас, але совість не дозволяє мені на вірну смерть людей своїх виставляти, бо кров їхня є дорогоцінною й Речі Посполитій іще знадобиться.

Князь помовчав і за мить звернувся до своїх полковників:

– Ви, давні товариші, не покинете мене, правда?

Почувши це, полковники, ніби єдиним поривом і спонуканням охоплені, кинулися до князя. Одні цілували його одяг, другі обіймали коліна, треті, здіймаючи руки, вигукували:

– Ми з вами до останнього дихання, до останньої краплі крові!

– Ведіть! Наказуйте! Без платні служити будемо!

– Ваша княжа милість! І мені з вами вмерти дозвольте! – кричав, зашарівшись, як дівчина, молодий пан Аксак.

Бачачи таке, навіть воєвода київський розчулився, а князь ходив од одного до другого, голову кожного стискуючи, і дякував. Велике натхнення охопило молодих і старих. Очі воїнів сяяли вогнем, руки самі собою хапалися за шаблі.

– З вами жити, з вами помирати! – говорив князь.

– Ми переможемо! – кричали офіцери. – На Кривоноса! До Полонного! Хто хоче, хай іде геть. Обійдемося й самі. Не хочемо ні славою, ні смертю ділитися.

– Шановні панове! – сказав нарешті князь. – Воля моя така: перш ніж вирушити на Кривоноса, нам слід улаштувати собі хоча б короткий перепочинок, аби сили поновити. Адже вже третій місяць ми з коней майже не злазимо. Від натрудження, втоми й мінливості обставин уже нас просто ноги не несуть. Коней нема, піхота пішки крокує. Так що слід нам вирушити до Збаража: там од’їмося й відпочинемо, а тим часом хоч скільки-небудь вояків до нас збереться. Тоді з новими силами знову і в огонь підемо.

– Коли ваша княжа милість накаже виступати? – запитав Зацвілиховський.

– Не зволікаючи, старий жовніре, не зволікаючи!

І князь звернувся до воєводи:

– А ви, добродію, куди піти маєте намір?

– До Глинян, бо чув, що там збір усьому війську.