Розділ «Частина перша»

У міру того як пан Заглоба пишно промовляв, чорні очі отамана розширювалися все дужче й дужче. Чи снилося йому це? Чи відбувалося насправді? Чи пан Заглоба корчив із себе дурня?

А пан Заглоба продовжував:

– Чого ти баньки, як кіт на сало, вилупив? Думаєш, я жартую? Може, накажеш у Лубнах кому поклонитися? Може, тобі звідтіля прислати лікаря? А може, ката у князя, нашого володаря, замовити?

Бліде лице отамана зробилося страшним. Він зрозумів, що Заглоба не жартує, і в очах його сяйнули блискавки відчаю і люті, а кров прихлинула до щік. Нелюдським зусиллям козак трохи підвівся, і з уст його зірвався крик:

– Гей, осавул…

Та не закінчив, бо пан Заглоба миттю схопив його ж власний жупан і обмотав йому голову, після чого звалив отамана навзнак.

– Не кричи, тобі шкідливо, – тихо примовляв він, важко сопучи. – А то завтра голова розболиться, а я, як добрий друг, про тебе дбаю. Вже буде тобі й тепло, і заснеш солодко, і горлянку не надірвеш. А щоб пов’язочок не зірвав, я тобі й ручки зв’яжу, а все per amicitiam,[87] щоби добром згадував мене.

Сказавши це, він обкрутив поясом руки козака і затягнув вузол, другим поясом, своїм власним, він зв’язав йому ноги. Отаман уже нічого не відчував, бо знепритомнів.

– Хворому слід лежати спокійно, – бурмотів Заглоба, – і щоби дурниці йому в голову не лізли, а то delirium[88] початися може. Ну, видужуй. Міг би я тебе, звичайно, штрикнути, що, напевно, для мене було б і ліпше, та тільки соромно мені на мужицький кшталт діяти. Інша справа, якщо ти сам до ранку зомлієш, бо таке не з однією свинею траплялося. Бувай же здоровий. Vale et me amantem redama.[89] Може, ще коли й стрінемось, але, якщо я шукатиму цієї зустрічі, нехай з мене шкуру спустять і підхвістя з неї наріжуть.

Після цих слів пан Заглоба вийшов із сіней, пригасив огонь у печі й постукав у кімнату Василя.

– Це ви, ласкава панно?

– Я.

– Ходімо ж, нам би тільки до коней пробратися. Всі перепились, ніч темна. Коли прокинуться, ми вже далеко будемо. Обережно, тут князі лежать!

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – прошепотіла Олена.

Розділ XIX

Два вершники неквапно й тихо пробиралися через лісистий яр, що сусідив із розлозькою садибою. Ніч зробилася зовсім темною, бо місяць давно зайшов, а небокрай до того ж затягнувся хмарами. В яру за три кроки нічого не можна було розгледіти, отож коні раз по раз спотикались об коріння дерев, що простяглося впоперек дороги. Досить довго вершники їхали з величезною обережністю, і, лише коли показавсь у просвіті лощини відкритий степ, ледве освітлений тьмяним відсвітом місяця, один із вершників прошепотів:

– Уперед!

Вони полетіли, ніби дві стріли, пущені з татарських луків, залишаючи за собою глухий кінський тупіт. Поодинокі дуби, що тут і там стояли край дороги, миготіли як привиди, а вони мчали і мчали без відпочинку й перепочинку, поки коні не прищулили вуха й не почали схропувати від утоми, скачучи все важче й повільніше.

– Нічого не поробиш, доведеться коней стишити, – сказав вершник, який був товщий.

А тут уже й світанок наполохав непроглядну ніч, із темряви почали вимальовуватися широкі простори, блідо окреслюватися степові будяки, віддалені дерева, кургани – в повітря просочувалося все більше й більше світла. Сірі відсвіти лягли на обличчя вершників.