Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

— Те саме, що й з Деззі. Покопирсаюсь трохи в мізках охоронців, тоді “Сезаме, відчинись!” — і ми пройшли.

Лоурі підніс запальничку до сигари. Легкий спалах зчервонив обличчя, наче наплив крові.

— Ні. Не піде.

Меґ скривилася, зморшки поповзли з носа на щоки.

— Не піде? А то чого? Що, занадто просто? А може, ти хочеш поцьомати ще й охоронців?

— Я мушу вдертися, — пояснив Лоурі. — Все має бути ризиковано. І край.

— Я не знаю, що від такого вдирання робитиме моя аура. Саме воно й зашкодило мені в першому житті.

— Незабаром дізнаєшся. Ходімо!

І перше ніж Меґ устигла заперечити, Лоурі вже човгав дорогою, його сигара тремтіла, як п’яний світлячок. Вони йшли туди, де паркан виходив до будинків і де наразі було темно.

— Тут. — Лоурі поклав руку на груди й важко задихав.

— Ну-бо, ще одну сигару. Що, слабо?

Старий жбурнув недокурок додолу й затоптав його підборами своїх нових черевиків.

— Твоя правда. Нема потреби прискорювати… події.

— Угу, тут ти перелазив через паркан. П’ятдесят років тому.

— Більше.

Знизу паркан здавався височезним. Справжнісінький парканний Еверест. Нездоланний. І навіть коли тобі вдасться видертися на таку височину, послужлива камера стеження зафіксує твою мармизу на віки вічні.

Лоурі закашлявся. Спершу тихо, відтак переходячи на крещендо, біль розходився по всьому тілі. Старий відчував, як дзвенить у вухах. Він згадав свою болячку. Меґ спустилася до Лоурі.

— Ти певен, що хочеш дертися через паркан, напарничку?

Кашель перейшов у ядуху.

— Чи певен? Так. Доки ще маю силу.