Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

— Який розмір?

А оце вже весело. Час сказати щось розумне.

— Розмір? Я забув. Пам’ять трохи підводить. Бачите, я вже такий старий…

— Що навіть не пам’ятаєте, як підписуватись.

— Перепрошую?

— Та ні, нічого. Це я так, жартую.

Меґ здалося, що довкола неї закрутився справжній вихор. Татусь із синками літали довкола, вигукуючи якісь незрозумілі цифри й фрази.

Через кілька нескінченних хвилин перевдягання й підшивання кравці нарешті завершили свою напружену роботу.

— Et viola![6] — сказав найстарший з них, зачарований своїм витвором.

Меґ наважилась поглянути. Непогано, подумала вона. Замість старого виношеного лахміття Лоурі був убраний в темно-синій піджак і сірі штани. Манжети ідеально влягались на темно-коричневі черевики з китичками й шнурівками. Усе це доповнювали досконало випрасувана ясно-блакитна сорочка й темно-червона краватка.

— Пане?

Працівники “Таунсендза й синів” оточили клієнта, очікуючи на комплімент, як стерв’ятник на падло в пустелі.

— Е-е… Це…

— Так, пане?

Окей, що сказав би Джеймс Бонд?

— Блискуче, панове. Божественна робота.

Здається, це спрацювало, і таунсендці заторохтіли поміж собою. Аж тут з’явився сам татусь, із маленькою сріблястою тарілочкою. Упс! Здається, настали гайки. Повні гайки. Вісімсот сорок фунтів! Якби бідолаха Маккол дізнався, що я роблю, це б його вбило.

Вона простягла кредитну картку, сподіваючись, що смерть у боргах не впливає на колір аури. Бо якщо впливає, то в Лоурі великі проблеми.

Підкотився один із синочків. Він простяг руку поперед себе, тримаючи старе Макколове вбрання, як нянька зужиті памперси.

— Чи пан хоче забрати з собою це… ці речі?