Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

— Правильно, — проказав Ригачка, — графство Клеар.

— Авжеж, правильно, ти, недоумку. Твоя пам’ять мені й розповіла. Заперечувати — означало б сперечатись із самим собою.

Ригачка стиха загарчав. Коли вони повернуться до пекла, він подбає, щоб цьому діставучому малому гремлінові перепало так само, як і йому.

— То що ми робимо? Летимо над країною?

— Ти, довбодятле. Ти застряг у людській подобі. Тож мусимо скористатися земним транспортом. Цей чоловік має машину?

Ригачка гигикнув:

— Франко? Ти приколюєшся? Він ніколи не доходить далі ванної.

Гоп мигнув.

— У такому разі мусимо винайняти машину.

— Винайняти?

— Так, винайняти.

Пляцик Омахоні роз’їжджав містом на золотокрилій хонді. Ні, він не поспішав на зустріч — просто катався собі, щоб у всіх фраєрів слинка потекла від його лискучо-чорного швидковика. Можна собі таке дозволити, коли ти найкрутіший чувак в околиці. Нікому й на думку не спало б зазіхнути на мотоцикл вартістю сім тисяч євро, припаркований край дороги. Ніхто ще не збожеволів настільки, щоб доторкнутись до Пляцикового мотика. Ніхто, кому ще хотілось пожити. Навіть пташки не наважувалися присісти на Пляциків мотоцикл.

Накрапав дощик. По телику передали, що невдовзі розпочнеться шторм. Тож Пляцик вирішив поквапитися додому й поставити мотоцикла під тент. У наш час неможливо вберегтися від усього. Особливо з усіма цими кислотними дощами.

Він надавив на газ дужче, ніж треба було, і хонда похилилася набік. На дорозі, простісінько перед ним стояв Франко Келлі. У піжамі й капцях! Мокрий як хлющ, пригладивши волосся на голові, і в сорочці, що облипала чималеньке черевце.

Пляцик вимкнув запалювання і покотився вниз дорогою в напрямку до свого сусіда.

— Гей-йо! Франко… — почав був він. Перед ним стояв Франко. Стовідсотково. Тільки ось чолов’яга, здавалось, наче зістарився за ніч років на тридцять.

— Кидай пити і почни займатись фізкультурою, — порадив Пляцик. — А то стоїш, як шуліцейський.

Пляцик вдоволено гигикнув. Шуліцейський. Дотепно і круто. Яка гра слів!

Франко не сміявся.

— Забирайся зі свого мотика! — гаркнув він, дощ і слина стікали цівками з його підборіддя.