Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

Але про таке не було чого й думати. Втручання не розглядалось узагалі. Щоразу, тільки-но встрягав дух, усе йшло шкереберть. Ангели і смертні. Олія і вода. Те, що не змішується.

Усе могло бути інакше, якби Вельзевул надіслав Ловця душ. Тоді він більше не робив би йому послуг. Кожен заслуговує на рятівний постріл у відповідь. Навіть Сам Господь із цим погоджується. Кожен горобчик на гілці… тощо.

Мабуть, запевняв себе Петро, Вельзевул як демон надіслав когось, щоб повернути душу цієї ірландської дівчинки. У такому разі його святий обов’язок — надіслати когось на розвідку в тунель. Лише аби дізнатися, що відбувається.

Непереконливий доказ, саме так. Але Петро вже почав трохи нудьгувати. І не диво: просидіти дві тисячі років на цьому мармуровому стільці!

Мамині скелі — видовище не для легкодухих, навіть якщо тобі доводилося подорожувати в тунелі. Вони височіють над океаном. Широчезні брили сірого каміння, розкидані по найнедоступнішому узбережжі Ірландії, утворюючи ніби підкову. Неважко уявити, що ці скелі вигризло якесь велетенське доісторичне морське чудовисько.

Лоурева кепка тріпотіла, а хисткі старечі коліна підгиналися од вітру. Дощ заливав очі, затуманюючи зір і розмиваючи обриси скель.

— Ну ж бо! — Старий перекрикував гримотіння хвиль. — Доки я не зневірився.

Попереду, на самому вершечку скелі, височіла кругла вежа. Чудовий спостережний пункт.

— Отже, на самісінький вершечок?

Лоурі кивнув головою.

— Куплет двадцять другий. На самісінький.

Меґ вереснула, залазячи до Макколової голови востаннє. Продиратись усередину було важко. Украй важко. Так, наче видираєшся вгору по слизькій багнюці.

— Ти вже на місці? — запитав Лоурі.

Зловтішне запитання. Він мав був відчути її враз. Її молоду силу і снагу. Виходить, сили у неї залишилось десь стільки, як і в нього.

Меґ поворушила старечими пальцями.

— Так, я тут. Тобто майже. Не тікай, будь при тямі. Доведеться видиратися на скелю нам обом.

Вони пірнули у вітер усією Макколовою вагою. Лоурі, старий парубок, важив так само мало, як мішок пір’я. З такою вагою він придався б радше на роль планера, аніж на роль гирі. Вітер мало не вмирав зо сміху.

Та вони йшли, спершу пригинцем, далі навкарачки. Меґ розтулила була рота, щоб поскаржитись, та вітер, скориставшись такою нагодою, жбурнув струмінь стиснутого повітря по стравоходу, додавши ще й жменьку сухого листя. Меґ більше не розтуляла рота.

Фрáнкове тіло було лише шкаралупою в цій виставі. Ригачка висмоктував його соки на повну потугу: так швидко, як тільки спромагалася кора його напівсобачого головного мозку.

— Кльово… — По Ригаччиній віртуальній щелепі спливала помаранчева рідина.