Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

— О, ні, — видихнув Франко; усі нездарно прожиті роки промчали перед ним.

— О, так, — загарчав Ригачка. — Це я. Я повернувся, щоб з’їсти твою душу.

Франко заверещав. Він верещав і верещав, а істота вдиралася в його мозок, з’їдаючи його життєву снагу. Він усе верещав, навіть коли його вигнали у смердючий закуток власного мозку, проте ніхто в світі того вереску не чув.

Пальці Меґ щезали також.

— Небагато в нас часу, — зауважила вона, ворушачи пальцями. — На кого я схожа?

— На привид самої себе.

— Зовсім не прикольно.

— Вибач. Я трохи непокоюся. Ми збираємось напасти на людину посеред білого дня.

Меґ зібгала свою прозору руку в кулак. Вона молила Бога, щоб їй вистачило сили добряче вмастити вітчимові.

— Тепер ані слова, — попередила вона. — Я лише хочу затопити йому в писок і піти.

— Жодних заперечень з мого боку.

Вони стояли перед хвірткою. Чи, краще сказати, там, де колись була хвіртка. Усе, що від неї залишилося, — самотній шворінь. Решта лежала на землі, поросла травою. Стіна теж руйнувалася. Плющ дерся вгору по тиньку, а фарба давно полущилась і зблякла, виставляючи напоказ брудний колір бетону.

Лоурі йшов дорогою до самого будинку. Принаймні він здогадувався, що то була дорога. Важко було встановити, що то насправді, особливо коли воно всуціль поросло бур’янами.

— Окей. Ось ми й прийшли.

Меґ глибоко вдихнула і забралася в Лоуреву голову. Він відчував, як пульсувала її життєва снага. Ще кілька перевтілень — і вона повернеться назад до тунелю.

Можливо, те, що вони сюди прийшли, — дурниця? Марна трата енергії? Вони б уже були на півдорозі до останнього Лоуревого бажання, натомість вони ризикують двома безсмертними душами заради цієї дурної показухи. Тоді Меґ пригадала, як до мами простягали руки, і її рішучість повернулася.

— Окей, — вона всміхалася Макколовій половині мозку. — Тук-тук-тук. Геп-геп-геп. Бувай! Нема нічого легшого.

Меґ піднесла свого тепер покрученого пальця до дзвінка. Але кнопки не було. В одвірку натомість виднілася дірка у формі кнопки, дзвінка не було й близько. Ще одна річ, якої Франко не став ремонтувати. Меґ ударила по замерзлому вікні — кісточки на руці заболіли. Макколові відчуття брали гору над її власними.

— Хтось прийшов, — мовив Лоурі, на хвильку опанувавши власний рот.

Меґ закліпала — і з Лоуревого ока витекла краплинка поту. Хвилювання Меґ змусили Макколові потові залози посилено працювати. Меґ саме відтягла кулак від вікна, як двері з грюкотом розчинилися. Бабах! Франко навіть не підозрював, що саме гупне його по голові. Така забаганка може коштувати їй сотні років пекла, але ця примха того варта.