Розділ «Йоун Колфер Список бажань»

Лоурі кивнув головою. Ті часи жили в його пам’яті.

— Це було влітку увечері. Того останнього, випускного року. Пам’ятаєш… я дуже образив тебе на очах у співколеджників. Змусив звернутися до себе “пане”. Ти й гадки не маєш, скільки ночей мене переслідували пекучі спогади про ту витівку. Я лежав і карався. Чи зможеш ти мені пробачити, Лоурі?

— Чи не час йому врізати? — мовила Меґ.

— Ні! — вихопилось у Лоурі.

Люстро кивнув головою.

— Розумію. Не треба пояснень, — зітхнув він.

— Ні, Брендане. Я мав на увазі, не треба вибачатись. Це було так давно. Я вже майже забув.

— Ну-ну, давай, брехуняко, — буркнула Меґ.

— Ти молодчина, що так кажеш, Лоурі. Проте ми обидва знаємо, яким нестерпним був той вечір.

Лоурі зітхнув.

— Так, Брендане. Твоя правда. Я все пам’ятаю. То був жахливий вечір. Здається, він визначив усе моє життя.

— Так я й знав, — мовив Люстро, затуляючи обличчя тремтячими руками. — Ти мав повне право мене знайти. Хоч би в який спосіб ти вирішив помститися, я не заперечуватиму. Не можу заперечувати.

Лоурі поклав руку Бренданові на плече.

— Я прийшов не для цього. Той випадок нічого не важить. Якщо спогади так довго мене мучили, то лише тому, що я їм дозволив. Я прийшов провідати давнього… товариша. Отак.

Люстро дивився на Лоурі, не відриваючи рук від обличчя.

— Лоурі…

— Так, Брендане. Ми були дітьми. Діти часом чинять бездумно й жорстоко. Вважай, що я тобі пробачив. І випиймо.

Люстро підвівся й раптом обійняв Лоурі. Якби Маккол не сидів, то впав би від хвилювання.

— Дякую тобі, друже, — сказав Люстро, розтягши губи в щирій усмішці. І побіг на кухню.

— Я знала, що так буде, — уїдливо мовила Меґ.