Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

— Так, звісно ж, мамо! — різко озвалася дівчина.

— То чому ж ти нічого не відповіла? — темні вії жінки докірливо затремтіли.

— А чому я повинна була відповідати? Ти ж мене про це не просила. Якщо я тебе вірно зрозуміла, ти наказувала мені збирати речі й вирушати до Бремена, до будинку, де ви житимете разом із паном Ігелем. Але ж я не хочу їхати до Бремена.

— Все ж таки ти… — фрау Ритмюллер замислилася, добираючи слова. — Ти моя дочка. І цілком природно, що ти маєш жити разом із нами. Я правильно кажу, пане жандарм?

Поліцейський закашлявся.

Відповісти він не встиг, тому що Шарлотта раптом запитала:

— А що тут робить поліцейський, мамо? Ти ж не хочеш сказати, що забереш мене звідси силоміць? Адже мені майже сімнадцять.

— Саме так, люба, майже. І допоки тобі не виповниться двадцять один рік, робитимеш усе, що я тобі скажу, голубонько! Збирайся, ми їдемо негайно. Ти й без того провела в цьому домі забагато часу.

Вона підвелась, але Шарлотта навіть оком не змигнула. Взявши зі столу чорну теку, вона вийняла звідти кілька документів.

Фрау Ритмюллер знову сіла. Очі в неї наразі зробилися жорсткими.

— Що це в тебе?

— А це, люба матусенько, документи, які свідчать про те, що моє походження є досить сумнівним, можеш собі уявити.

У вітальні запанувала така тиша, що можна було б почути, як зі столу впала шпилька. Оскар побачив, як ця самовпевнена й самовдоволена жінка несподівано зблідла.

— Що ти таке говориш?

— У щоденнику моєї бабусі Катарини я виявила один дуже цікавий запис, — вела далі Шарлотта. — Вона пише, що взимку сімдесят другого року ти тяжко захворіла на запалення черевини, або перитоніт, якщо я правильно її зрозуміла.

— Щоденник бабусі? — в голосі пані Ритмюллер зазвучали істеричні нотки. — Але чому я про це нічого не знала? — накинулася вона на Гумбольдта. — Чому ти ніколи не розповідав мені, що наша мати вела щоденник?

Учений здвигнув плечима.

— Я зберігаю старі документи у скрині на горищі. Вони мене ніколи особливо не цікавили. Ти ж знаєш, що мені не дуже подобається копирсатися в історії нашої родини.

— Ще б пак! — фиркнула жінка.

— Потім я вирушила до клініки Шаріте й попросила дозволу ознайомитися із записами, що стосуються твого перебування там, — розповідала Шарлотта. — Хоч я офіційно і є твоєю дочкою, та отримати доступ до цієї інформації мені було не так уже й легко. Але ж ти знаєш, що я вмію бути дуже наполегливою, якщо схочу чогось досягти. Коли я передала цю справу моєму адвокату, керівництво лікарні, нарешті, погодилося. Сьогодні вдень я туди навідалася. Документи були готові. Ось їхні копії. Запевняю, це дуже цікаво почитати. Ось подивися, — дівчина підсунула папери матері.