Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

Оскар стиснув кулаки. Гумбольдт же, навпаки, поводився так, ніби нічого особливого тут не відбувалося.

— Мені знадобилося чимало часу, щоб його розшукати, але тепер він поряд, усі документи є, тож я надзвичайно радий, що все так сталося.

— Чорношкіра дівуля, вуличний хлопчисько і ківі. Чудове товариство для моєї дочки. Я не маю наміру ані на мить більше залишати її в цьому домі, годі! — жінка плеснула гладкими долоньками по гладких колінах. — Але ж де вона? Я хочу бачити Шарлотту негайно! Якщо вона не з’явиться за п’ять хвилин, я офіційно заявлю, що її викрали.

Гумбольдт відставив чашку й визирнув у вікно.

— Не бачу ніяких причин для того, щоб так хвилюватися. Здається, вона щойно під’їхала.

Оскар бачив, як відчинилися дверцята екіпажу. Звідти випурхнула Шарлотта і поквапом рушила до будинку.

Незабаром дівчина вже заходила до вітальні. Щоки її палали, а в очах світилася рішучість.

68

— Шарлотто! — пані Ритмюллер кинулася назустріч дочці, розкривши обійми. — Нарешті, я тебе бачу!

— Добридень, мамо! — Шарлотта ухилилася від обіймів і зупинилась поряд із Гумбольдтом, кинувши на стіл чорну шкіряну теку, яку принесла з собою. Еліза подала їй чашку чаю і булочку.

— Ти встигла зробити все, що хотіла?

— Звісно, — відповіла Шарлотта.

Пані Ритмюллер опустилася на своє місце. Можливо, її неприємно здивувала прохолодна зустріч із дочкою, проте вона була надто досвідченою світською дамою, щоб дозволити собі продемонструвати свою розгубленість.

— До речі, ти знайома з моїм нареченим Бернхардом Ігелем? — защебетала вона, як нічого не сталося.

— Ні. Ти ж знаєш, я тривалий час подорожувала. Проте я дуже рада, що ти, нарешті, зустріла людину, яка погодилася назавжди з’єднати з тобою своє життя. Дуже приємно, пане Ігель, — Шарлотта простягнула руку чоловіку з циліндром.

Оскар ніяк не міг позбавитися відчуття, що з Шарлоттою відбувається щось лихе. Вона поводилася так, ніби їй ледве вдавалося впоратися зі злістю й розчаруванням.

— Мені теж, — Ігель підвівся, потиснув дівчині руку і знов опустився в крісло.

На лобі в нього з’явилися зморшки. Мабуть, він напружено намагався зрозуміти, чи не глузує з нього Шарлотта. Проте, навіть якщо він і відчув себе скривдженим, то не показав вигляду. Взагалі-то, він належав до не надто балакучих чоловіків. Та й як ти будеш балакучим поряд із такою жінкою, як пані Ритмюллер?

Гарненько начистивши циліндр, він узявся до свого кишенькового годинника.

— Ти отримала листа, моє янголятко? — проспівала фрау Ритмюллер. — Того, якого я надіслала тобі у грудні?