Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

Гумбольдт помацав пульс, прислухався до дихання і притулив вухо до грудей юнака.

— Живий! — він полегшено зітхнув. — Шкіра тепла, серце працює нормально, дихання слабке, але рівне. Тож, гадаю, він зараз отямиться.

Шарлотту трохи попустило.

— Але ж ця істота? Вона залишила його? Він тепер вільний?

Гумбольдт розгублено усміхнувся.

— Не можу сказати цілком упевнено, проте мені здається, що ми бачимо перед собою колишнього Оскара.

Він нахилився, підняв неслухняне тіло сина й підважив на плече. В очах у вченого блищали радісні сльози.

— Ходімо звідси, — промовив він. — Повернемося трохи згодом і закінчимо те, що не встигли зробити. Зараз Оскар важливіший.

Шарлотта подивилася на верхівку величезного кристалу. Звідти струменіла цівка піску. Ще трохи — і цей велет також перетвориться на порох.

Чужинців переможено!

Губи дівчини нечутно ворушилися, вона шепотіла молитву.

64

— Вони повертаються! — Еліза схвильовано вказала в бік скельного мосту.

На протилежному боці ущелини всі побачили дві фігури: Гумбольдта й Шарлотти.

Джабо з гавкотом кинувся до них. Вілма теж не змогла всидіти на місці. Почувши голос хазяїна, вона вискочила з сумки й помчала за своїм чотириногим приятелем. Еліза здригнулася — на мить їй здалося, що Карла Фрідріха поранено, та потім вона зрозуміла, що він несе на плечі щось важке.

Оскар!

Еліза притиснула руки до грудей і заплющила очі. Їй не знадобилося дуже багато часу, щоб відчути хлопця. Незважаючи на те що його життєві сили були ще дуже слабкими, жінка могла з упевненістю сказати, що час, коли він залишався примарною тінню колишнього Оскара, минув. І тепер юнак знову був живим серед живих людей.

Учений і його племінниця в супроводі Джабо і Вілми урочисто перетнули міст. На краю ущелини догони вітали їх голосними вигуками. Звернувшись до старійшин, учений коротко розповів їм про те, що сталося в Заборонному місті. Оскільки лінгафону в них більше не було, Елізі довелося перекладати його слова, а в особливо скрутних випадках їй допомагала Йатиме.

Нарешті, Гумбольдт замовк, зняв окуляри й заходився їх протирати.

— Ми знайшли нашого хлопчика біля підніжжя найкрупнішого моноліту, — пояснив він. — Але зараз нам доведеться повернутися, щоб довести справу до кінця й знищити ті камені, що випадково вціліли. Мені знову потрібні добровільні помічники.