Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

Найманець озирнувся, неначе щойно прокинувшись, і похитав головою:

— І гадки не маю. Щось його вже давно не видно. Хтось казав, що зникли також його кінь, один із мулів і більша частина продовольства, що в нас залишилося.

— А в коробці з-під сигар у нього шматок метеорита! — втрутився один із чоловіків.

— От дідько! Ця боягузлива свиня покинула нас напризволяще! — вигукнув Патрик. — Чогось такого я й чекав.

— Не забувай, що ти говориш про сера Уїлсона, — прохрипів Паркер. — Це людина честі. Сама королева звела його в лицарську гідність!

— Це доводить лише той факт, що й королева може помилятися, — глузливо похитав головою Патрик. — Гадаю, він уже на шляху до Тімбукту, разом із осколком метеорита й усіма нашими харчами.

— Але… Що ж тепер робити?

Загін енергійних і завзятих негідників миттєво перетворився на купку безпорадних шмаркачів, які втратили няньку. Лише О’Ніл зберігав холоднокровність.

— Вгомоніться! — вигукнув він, піднявши руки над головою. — Я беру керівництво загоном на себе. Віднині ви робитимете те, що я скажу. Найперше, нам треба вибратися звідси. Повертайтеся до табору, зберіть усе, що тільки можете, і гайда до скельного мосту. Зустрінемося там, чекайте на мене.

Ніхто не наважився заперечити. Найманці поквапом кинулися виконувати наказ.

— А ви? — запитав Паркер.

— Я допоможу Гумбольдту зібрати коней і мулів. Після цього ми теж вирушимо до мосту. Беріться до справи, Мелвіне, і не раджу вам зволікати.

Якби ситуація не була такою драматичною, Макс неодмінно б розсміявся. З Патрика вийшов би непоганий ватажок розбійників. Хто б міг подумати, що в цій кучерявій голові сховано розум справжнього стратега? І тільки надзвичайна ситуація дала змогу йому розкритися повною мірою.

Гумбольдт уже вивів Арчерового коня з лабіринту зелених монолітів. Решта тварин, зрозумівши, в чому їх порятунок, побігли слідом за ними. Тим часом моноліти зробилися вже такими високими, що крізь них ледве пробивалося сонячне світло. І поки колишні бранці залишали межі міста, до них раз у раз долинав характерний тріск і дзвін, а услід їм летіли уламки кристалів, що продовжували поділятися надвоє. Тепер найголовнішим було — не втрачати пильності і своєчасно ухилятися від них.

Лише дивом їм удалося неушкодженими дістатися до краю скляних джунглів, які доходили вже мало не до скель.

— І що нам тепер робити? — поцікавився Патрик.

— Перейдемо через міст і повернемося до догонів, — відповів Гумбольдт. — Це наш єдиний шанс. І немає альтернативи.

Патрик насупився:

— Ви хочете, щоб ми сунулися просто в лігво до ворогів?

— Догони нам не вороги. — Гумбольдт кивнув у бік скляного лісу: — Он він, наш головний ворог. І, якщо в нас іще залишилася хоча б якась надія на перемогу над ним, то лише за допомогою догонів. У минулому їм уже вдалося приборкати цю страхітливу форму позаземного життя. А Уїлсон не зрозумів цього — і ось тобі маєш!