Розділ «Частина 1 Незнайомець»

Не гаючи й секунди учений ударом ноги розбив двері й увірвався до приміщення. Шарлотта побігла слідом за ним.

Картина, яку вони побачили перед собою, могла будь-кого вразити. Пальці етнографа стискали шию юнака. Ноги Оскара майже не торкалися підлоги. Він звивався, намагаючись вирватися, та не міг звільнитися від цих смертельних обіймів. Яку ж це потрібно було мати силу, щоб підняти в повітря шістнадцятирічного хлопця?

Еліза поспіхом засвітила лампу. Зблиснула іскра, спалахнув газ.

— Господи, твоя воля!

Гумбольдт позадкував. Шарлотта затиснула обома руками рот, а Еліза скрикнула, неначе злякана пташка.

Те, що вони побачили при світлі газової лампи, неможливо описати словами. Нижня щелепа Беллхайма звисала мало не до грудей, а з широко роззявленого рота виповзало, звиваючись, щось страшне. Віддалено воно нагадувало величезний язик, що був завтовшки з руку і довгий, неначе велика змія. Цей «язик» пожадливо тягнувся до обличчя Оскара. Він зблискував, неначе був зроблений зі скла, і роздвоювався на кінці, утворюючи пару тонких рухливих щупалець, які вже проникли в ніздрі юнака невідомо навіщо.

Зрозуміло було тільки одне: Рихардом Беллхаймом заволоділо жахливе створіння, а тепер воно намагалося захопити й Оскара.

— Усі назад! — Гумбольдт вихопив свій ціпок-шпагу, і на страхітливого супротивника обрушився могутній удар.

Клинок легко розітнув скляну змію на дві частини. Звиваючись і корчачись, вона з шипінням упала на підлогу. Звук був такий, ніби на розжарену плиту хлюпнули водою. І одразу кабінет сповнився неймовірного смороду.

Те, що лежало на підлозі, ще раз вигнулося, затремтіло й перетворилося на хмаринку диму. На паркеті залишилася тільки жменя піску.

Беллхайм відскочив. Він відпустив хлопця, й Оскар упав на підлогу, кашляючи та хапаючи ротом повітря. Йому знадобилося чимало часу, щоб відновити дихання, і перше, що зробив хлопець, — поквапився забратися геть. Беллхайм тим часом продовжував стояти нерухомо, а потім посунув на Гумбольдта. Обличчя етнографа нагадувало страхітливу маску: рот був широко роззявлений, руки з покорченими пальцями хижо простягнуті вперед.

— Припини, Рихарде, — твердо промовив Гумбольдт. — Це скоро минеться. Я вже прикінчив паразита.

Та етнограф, здавалося, не чув ані слова. В його очах світилося шалене полум’я, а сам він продовжував невідворотно насуватися на колишнього друга.

— Зупинися! Не роби цього! — Гумбольдт витягнув руку, і вістря шпаги торкнулося грудей Беллхайма. — Рихарде, прошу тебе!

Шарлотта тим часом із жахом стежила за тим, що відбувається зі шкірою на обличчі та шиї етнографа. Спочатку вона зблякла, а потім стала й зовсім прозорою. Минуло кілька секунд, і все його тіло зробилося ніби скляним.

Із горлянки Беллхайма вирвався моторошний регіт. Такий сміх не могла видавати людина. Він зробив іще один крок уперед, і вістря шпаги встромилося в його груди. Гумбольдт остовпів.

Шарлотта й хотіла б відвести погляд, та не змогла. Страх був таким великим, що вона продовжувала дивитися на все, що відбувається, не відриваючись і на мить. Наступної секунди клинок із хрускотом вийшов зі спини чоловіка.

Однак той продовжував реготати.

— Хто ти? — злегка затинаючись, запитав Гумбольдт. — Що ти собою являєш?

— Я поглину вас, — пробулькотіла кошмарна істота, витягаючи з грудей лезо шпаги. — Вам сподобається. Скоро ми будемо разом співати. Розумієте? Будемо спі-ва-а-ти!